У ці дні минає 190 років відтоді, як засланий за вільнодумство до Новоросійського краю Олександр Пушкін здійснив свою поїздку Бессарабією за маршрутом Кишинів – Аккерман – Татарбунари – Ізмаїл – Болград – Кишинів.

У подорож, з превеликими труднощами виклопотану у військового та цивільного начальства, опальний поет вирушив разом із підполковником Ліпранді – фаховим військовим розвідником, що поділяв, між іншим, прогресивні погляди. Але Пушкіну це не було відомо. Не знав він і про те, що Іван Петрович Ліпранді мав проінспектувати на предмет інакомислення 31­й і 32­й єгерські полки 16­ї піхотної дивізії за особистим дорученням її командира генерал­майора Михайла Федоровича Орлова – людини розумної і також прогресивно мислячої. Тож і завдання генерал поставив перед підполковником відповідне: звіт про перевірку мав бути написаний у такий спосіб, «аби і вовки виявились ситими, і вівці цілими». Під «вівцями» розумілися, зокрема, офіцери, багато з яких були учасниками і героями боротьби з навалою Наполеона, російсько­турецьких кампаній кінця ХVIII початку ХІХ століть.

О.С. Пушкін написав у листі до Петра Вяземського наступні рядки про Ліпранді: «Він мені добрий приятель і (вірна запорука честі та розуму) нелюбий нашому урядові і, в свою чергу, не шанує його». До подорожі Бессарабією, після неї, одне слово, впродовж усього свого перебування у Кишиневі аж до переїзду в Одесу, Олександр Сергійович постійно зустрічався з Іваном Петровичем Ліпранді, користувався його зі смаком укомплектованою бібліотекою, де, між іншим, було немало книг про Північно­західне Причорномор’я і Придунав’я.

Першим за маршрутом бессарабської поїздки Ліпранді і Пушкіна став Аккерман, де квартирував 32­й єгерський полк під командуванням тридцятичотирирічного полковника Андрія Григоровича Непеніна – героя російсько­французької війни, кілька разів пораненого у боях. За донесенням таємних агентів царської охранки, саме у цій частині особливо відчутним був «дух карбонаріїв і реформаторів», «дух свободи».

Її молодий командир, Георгіївський кавалер, видав спеціальний наказ про заборону тілесних покарань солдатів та сувору регламентацію муштри. Значна увага надавалася загальному розвиткові рядового складу, ліквідації неписемності, належному медичному і санітарно­гігієнічному доглядові. Особливо сприяв у цьому Непеніну командир 9­ї роти капітан Володимир Раєвський – людина високоморальна, освічена, літературно обдарована, з тонким поетичним чуттям. 32­й полк підтримував тісні стосунки з таємною організацією «Філікі Етерія» і як міг допомагав грецьким патріотам у їх боротьбі.

За версією відомого одеського дослідника Григорія Зленка, викладеною у нарисі «Бессарабським шляхом битим», у Пушкіна, не втаємниченого в усі ці нюанси, колоритна фігура полковника Непеніна не викликала особливої зацікавленості під час дводенного перебування в Аккермані (14 – 16 грудня 1821 року). Поет проводив час у оточенні свого давнього знайомого за Петербургом, коменданта Аккерманської фортеці підполковника Петра Кюрто і його родини. Йому було влаштовано детальні оглядини середньовічної цитаделі, а також організовано поїздку до сусіднього села Шабо. В останньому Олександр Сергійович познайомився із засновником колонії швейцарських виноградарів і виноробів Тарданом.

Піднявшись на одну з веж фортеці, Олександр Сергійович довго дивився на протилежний бік Дністровського лиману, вочевидь співставляючи власну долю з долею давньоримського поета – вигнанця Овідія, який як тоді вважалось відбував заслання у цих же краях на початку нашої ери. Від’їзд з Аккермана до Ізмаїла був ознаменований строфою, записаною на клаптику паперу:

Сия пустынная страна

Священна для души поэта:

Она Державиным воспета

И славой русскою полна.

Поетичні рядки роїлися у голові Пушкіна увесь день. І як тільки сталася зупинка на перепочинок у Татарбунарах, вони вилилися у вірш «До Овідія».

Здесь долго светится небесная лазурь:

Здесь кратко царствует

жестокость зимних бурь.

На скифских берегах

переселенец новый,

Сын юга, виноград блистает пурпуровый.

Уж пасмурный декабрь на русские луга

Слоями расстилал пушистые снега;

Зима дышала там – а с вешней теплотою

Здесь солнце ясное катилось надо мною;

Младою зеленью пестрел увядший луг;

Свободные поля взрывал уж ранний плуг;

Чуть веял ветерок, под вечер холодея;

Едва прозрачный лед,

над озером тускнея,

Кристаллом покрывал

недвижимые струи.

В Ізмаїлі, куди Ліпранді з Пушкіним прибули 17 грудня, поет особливо був радий особистому знайомству з комендантом міста генерал­майором Сергієм Олексійовичем Тучковим, якого поважав як письменника, що здійснив чудові переклади того ж таки Овідія та Горація. Пушкін був у захопленні від бібліотеки Тучкова – однієї з найбагатших у цих краях: «У нього все класики й витяги з них!» До того ж заслужений, загартований у боях генерал дружив з підданим найжорсткішій опалі Олександром Радіщевим та видатним державним діячем­реформатором Михайлом Сперанським.

У Болграді, де, на зворотньому шляху до Кишинева вирішено було зупинитися на кількагодинний перепочинок (було це пополудні 21 грудня 1821 року) Пушкін зрадів зустрічі з управителем болгарськими колоніями на придунайських землях майором Сергієм Миколайовичем Малевинським. Молодого військовика Олександр Сергійович добре знав як ад’ютанта генерал­лейтенанта Івана Микитовича Інзова, а ще – як порядну, виховану і освічену людину. У свою чергу Малевинський з глибокою шаною та приязню ставився до Пушкіна, добре знав його твори і міг довго, захоплено говорити про них.

За обідом майор повідав гостям, що, згідно із затвердженим урядом планом, Болград, як центр болгарських колоністів, розбудовуватиметься на березі озера Ялпуг, за п’ять верст від поселення Табаки. Хоча з будматеріалами виникли великі складнощі. Адже довкруж – голий степ. Є певні проблеми і з обробітком землі – не вистачає знарядь. Пушкін уважно слухав Малевинського, детально розпитуючи його про етнографічні особливості болгар, їхню мову. На прощання попрохав по можливості записувати болгарські пісні, казки, прислів’я.

Швидкоплинна поїздка неповторним краєм розлогих степів, що тільки­но почав освоюватися українцями, росіянами, болгарами, молдаванами, греками, німцями та представниками багатьох інших націй, закінчилася. Але бессарабські мотиви, мов філігранно відшліфовані діаманти, ще довго виблискували у подальших творах великого поета.