70 років робочого стажу. 60 років стажу сімейного. «Чи під силу це людині?» – здивовано запитає наш молодий читач. От про молодих ми й поговоримо з тим, хто пройшов такий довгий і цікавий шлях – зі столяромчервонодеревцем, педагогом і щасливим сім’янином Георгієм Володимировичем Жигаліним.
– Георгію Володимировичу, Ви працювали зі студентами протягом сорока років. Чим відрізняється навчальний процес тієї пори від сучасного?
– Уявімо ситуацію: студентові дають сконструювати макет. Моє завдання – допомагати йому, указуючи на помилки. Великий обсяг роботи лягав і на викладачів, – ми, по суті, разом зі студентами будували зразок.
Зараз же все ґрунтується на теорії. Отже, викладачі від своїх підопічних вимагають знань, а не вмінь.
Однак без практики ці знання нічого не варті. Молодий чоловік може бути блискучим теоретиком, але не вміти конструювати найпростіші речі. Крім того, із часом значно полегшився і сам навчальний процес. Усе робиться на комп’ютері. Не потрібні величезні планшети, макети.
– Багато говорять про корупцію у сучасних вузах.
– Ми не знали про таке поняття в принципі! І справа не в зарплатах – тоді вони теж були невеликі. Просто викладач розумів: якщо з його класу, потоку, курсу вийде поганий фахівець, то, значить, його готував поганий наставник!
– Чи відчутна різниця між студентами різних поколінь?
– Наведу простий приклад. Сімдесяті роки. В інституті триває захист дипломних робіт. За дверима представник якогось підприємства, зрозуміло, нашого профілю. Якщо студент успішно захистився, його одразу запрошують на роботу.
Звернімося до сучасності. Студенти, у переважній більшості своїй, практично не ходять на заняття. Погано захищаються на випускних іспитах. Але не переймаються про своє працевлаштування – про робоче місце подбає багатий тато. Складніше тим, у кого такого тата немає.
Зауважу, що до розвалу СРСР щорічно провадився всесоюзний огляд дипломних робіт усіх архітектурних установ. Дуже часто переможців запрошували до співпраці великі підприємства.
– Георгію Володимировичу, Ви прожили у шлюбі шість десятиліть. У Вас двоє синів, дві онучки та правнучка. Відкрийте таємницю сімейного довголіття.
– Змушений вас розчарувати. Жодної таємниці немає. Ми просто з Ганною Порфиріївною з першого дня радилися за всіма питаннями, завжди йшли на компроміси. Усе робили спільно. Повірте мені – в цьому запорука дружної, міцної родини. І сучасним молодим людям, які тільки вступають у сімейне життя, хочеться сказати – ставтеся одне до одного з повагою.
Народився у 1927 році у Жмеринці Вінницької області. Потім родина переїхала до Одеси. У червні 1941го, за десять днів до війни, батьки взяли відпустку і поїхали із сином до Москви.
Спалахнула війна. Про повернення не могло бути й мови. Юнак працював машиністом на торфовидобувному пункті.
Після війни Г. Жигалін одразу приїхав до Одеси. Вступив до архітектурнохудожнього ремісничого училища, яке закінчив із похвальною грамотою. Одержав призначення до Києва, але пропрацював там недовго, лише рік. Знову повернувся до міста біля моря, влаштувався у столярну артіль.
Тужив за Одесою. Вабила вона мене до себе, згадує Георгій Володимирович.
І вабила не даремно. Саме тут юнак зустрів дівчину своєї мрії – Ганну Порфиріївну, з якою щасливо живе у шлюбі ось уже 60 років.
У 1972 році Георгій Володимирович влаштувався на роботу майстром виробничої справи до Одеського інженернобудівельного інституту (нині державна академія будівництва та архітектури).
