– Скільки операцій зроблено Вами з того дня, коли вперше взяли в руки скальпель? – з такого запитання ми почали розмову з начальником клініки нагальної хірургії, політравми та термічних ушкоджень Військово­медичного клінічного центру Південного регіону кандидатом медичних наук, травматологом вищої категорії полковником медичної служби Іллею Трифоновичем Гайдаржи.

Він замислився, потім з доброю посмішкою сказав:

– Я не рахував їх, але знаю, що понад двадцять тисяч буде.

– А які з них особливо запа­м’яталися?

– Наприклад, згадую, як улітку 1987 року, коли я проходив службу в Чехословаччині, «швидка» привезла до медсанбату непритомного десятирічного хлопчика. Він збирав черешню і упав з високого дерева. При падінні наштрикнувся на гострий сучок, який проколов грудну клітку і пошкодив легені в декількох місцях. Щохвилини посилювалася кровотеча. І ми з медсестрою Наталією Кім почали боротися за життя хлопчика. Три години зашивав пошкоджені легені. Кровотечу вдалось призупинити. А через два тижні наш незвичайний пацієнт полишив медсанбат. Складність полягала у тому, що тільки від мене залежало життя постраждалої дитини.

– Іллє Трифоновичу, без сумніву, Ви пам’ятаєте і операцію, коли рятували життя лейтенанту­прикордоннику. Він дивом залишився на цьому світі під час авіакатастрофи вертольота МІ­8 над Чорним морем. Тоді загинуло тринадцять його товаришів по службі.

– Таке не забувається. До тями він прийшов на третій день після подання допомоги в нашому медичному центрі. А загалом оперувати його довелося тричі. Адже у офіцера були діагностовано множинні переломи і вивихи. Крім того, внаслідок падіння гелікоптера у воду, легені були забиті тванню. Але головне, що хлопець і сьогодні в строю, продовжує нести військову службу, – коротко констатує полковник.

Ось така головна мета життя у полковника медичної служби, лікаря від Бога Іллі Гайдаржи. А свого часу він подавав великі надії у спорті і виступав за збірну Молдавської РСР з боротьби самбо, був переможцем багатьох змагань союзного і міжнародного рівнів. Міг би стати професійним спортсменом. Але вибір припав на медицину після того, як 12 квітня 1961 року відомий кишинівський лікар Кирило Драганюк вдало прооперував батька Іллі Трифоновича – Трифона Георгійовича, подарувавши йому життя. Після закінчення 4­го курсу Кишинівського медінституту Ілля Гайдаржи вступив на військово­медичний факультет Куйбишевського медінституту імені Пирогова. А у 1983 році став лейтенантом і був призначений ординатором хірургічного відділення медсанбату, що дислокувався у Казахстані. Потім був Ташкент, звідки він вилітав бортами Ан­8 або Ан­12 до Афганістану. Його не лякали «душманські стінгери». Він знав, що там чекають поранені хлопці. Їх брали на борт і відправляли на рідну землю, в госпіталь. Саме той, обпалений війною, досвід відіграв свою роль у його подальшому становленні не просто як хірурга, а як ортопеда­травматолога. Він спеціалізувався на лікуванні таких груп ушкоджень, як рани, переломи, вивихи, струси тощо.

З 1986­го по 1990 рік проходив службу в Чехословаччині. І вже понад 20 років несе лікарську вахту в Одесі. Сьогодні він керує колективом клініки Військово­медичного клінічного центру Південного регіону. А ще в його послужному списку є колишня Югославія, Сараєво, де у 90­ті роки минулого століття проходив службу у складі українського миротворчого контингенту. Працювати там доводилося за максимумом, подаючи медичну допомогу як військовослужбовцям, так і місцевому цивільному населенню. Оперував як в українському, так і у французькому госпіталях.

Ім’я лікаря Іллі Трифоновича Гайдаржи відоме далеко за межами Одещини. Лише операцій з ендопротезування тазостегнового та колінного суглобів Ілля Трифонович щороку проводить близько 250 (!). До нього по допомогу звертаються не лише військовослужбовці, а й цивільні особи. Звертаються сотнями із різних регіонів України. Напевно, саме тому він так поспішає на службу не лише у будні, а й у вихідні. Приходить у сьомій ранку, а то й раніше, а повертається додому… пізно, або дуже пізно.

Про себе самого говорить Гайдаржи неохоче. Більше розповідає про своїх колег, а також про методи лікування, які здійснюються в клініці.

Якщо від самого Іллі Трифо­новича марно чекати хоч найменшого натяку на особисте «я», то його колеги та пацієнти не такі скупі на добрі слова на адресу цієї людини. Розмовляючи з ними, почули чимало щирих слів, що характеризують лікаря­травматолога. «Тільки ви по­доброму напишіть про цю неординарну людину, вона цього заслуговує», – висловився полковник у відставці Юрій Миронов. Ще три роки тому Ілля Трифонович наполягав на проведенні ендопротезування, але ветеран відмовлявся, сподівався на терапевтичний спосіб розв’язання проблеми. Однак біль посилювався. Знов звернувся до Іллі Трифоновича, і цього разу на проведення хірургічної операції вже погодився. І все пройшло успішно. Вдячні начальнику клініки і підполковник у відставці Іван Іллющенко та багато­багато тих, хто отримав тут таку потрібну і ефективну допомогу.

Свій дар – успішно лікувати людей – і знання він передає колегам, молодим хірургам. А також своєму синові – випускнику медичного університету Олександру, зятю Миколі, який сьогодні обіймає посаду головного травматолога однієї з клінік Одеси.

Досвідом травматолог­ортопед ділиться також і з іноземними колегами, беручи участь у міжнародних конференціях і симпозіумах, що проходять в різних країнах Європи. Ось і нещодавно на конференції в Гамбурзі він виступав із доповіддю про особливості проведення ревізійного ендопротезування в умовах відділення травматології Військово­медичного клінічного центру.

Ілля Трифонович дійсно заслужена людина – кандидат медичних наук, травматолог вищої категорії. Він нагороджений орденом «За службу Батьківщині» ІІІ ступеня, багатьма медалями, удостоєний почесних відзнак від обласного і одеського міського керівництва. А найдорожчим для нього є надійний тил: дружина Надія Федорівна, син Олександр, донька Тетяна і, звичайно, дворічний онук Ваня.

Саме на його день народження, виконавши всі свої справи в клініці, збирався Ілля Трифонович після нашої зустрічі.

Але перед тим він все ж таки попрямував у відділення, до хворих, щоб ще раз оглянути їх і дати необхідні рекомендації черговій зміні. Безумовно, того вечора й онук Іванко без подарунка не залишився. Його дідусь все встиг. Інакше він не може!