Ми з тобою однієї крові
– Під час операції я втратив багато крові, – розповідає 85річний Василь Іванович із Кодими. – Думали, що я не виживу, адже мені тоді було 82 роки. Та все ж лікарі робили все необхідне, щоб поставити мене на ноги. Застосовувалася і донорська кров. Як бачите, я й досі при здоров’ї і вдячний людям, котрі подарували мені свою кров.
Так, переливання крові чи її компонентів у багатьох випадках є доконечною умовою збереження життя пацієнта. Від наявності донорської крові залежать майже всі галузі медицини. Її компоненти постійно потрібні хворим на лейкоз, без них не обійтися в хірургії, акушерстві, онкології, ортопедії та травматології. На жаль, сьогодні запас крові та її компонентів на Одещині складає половину від норми, визначеної Всесвітньою організацією охорони здоров’я.
Як же з такої складної ситуації знаходять вихід районні лікарні? Виявляється, і тут поки що не райдужні обрії, як і на теренах всієї України.
– Сьогодні практично повністю відсутні клінічні показання для переливання консервованої цільної крові. Є показання для переливання тільки її компонентів – еритроцитарної маси або плазми, – вводить у курс справи головний лікар Кодимської центральної районної лікарні Микола Поліщук. – Донори обов’язково проходять медичне обстеження, беруться аналізи на різноманітні захворювання. Донорська кров проходить через певні процедури, і лише після цього можна застосовувати препарати. Кабінет переливання крові має можливість брати, центрифугувати і зберігати кров. Інша справа, що людей, які б хотіли дати свою кров іншим, у районі надто мало.
Завідувач кабінету переливання крові Володимир Кравець каже, що найчастіше здають кров родичі хворих чи породіль. Активними донорами є самі медпрацівники, котрі вже врятували не одне життя. Однак як такого запасу компонентів крові на сьогодні Кодимська райлікарня не має. Тому, в разі необхідності, кодимчани звертаються по допомогу до балтських чи котовських колег. Тільки за останній рік із їхньою допомогою врятовано дев’ять життів.
На жаль, така ситуація з донорством спостерігається не тільки в Кодимському районі. За офіційними даними організації «Червоний хрест», за останні 20 років кількість донорів крові зменшилася вдвічі. В Одеській області сьогодні налічується близько 8 тисяч донорів. Дев’яносто п’ять відсотків усіх їх складають родичі хворих, інші п’ять відсотків – активні донори. Однією з причин є зменшення уваги держави, місцевої влади та профільних служб до розвитку донорства. Ця благородна справа відійшла на задвірки в останні 20 років, бо слабка була агітаційнопропагандистська робота серед населення, що не давало змоги залучати нових донорів. Все це і призвело до дефіциту найнеобхіднішого біологічного матеріалу.
– Є такі захворювання, при яких переливання крові повинні провадитися регулярно. Точніше, життя таких хворих триває доти, допоки є можливість отримувати переливання, – розповідає М.А. Поліщук. – Ось чому пропаганда донорства є невід’ємною складовою донорського руху, в основі якого – милосердя.
У районі урочисто буде відзначатися 90річчя першого успішного переливання крові в Одесі і в Україні. Це стане першим впевненим кроком офіційних кіл на шляху відродження традицій донорства. Саме на цей захід, за словами першого заступника голови райдержадміністрації Миколи Міхеля, покладаються великі надії у їх поширенні, пропаганді та віднайденні небайдужих людей, які захочуть допомогти іншим.
Значну роль у залученні людей до цієї благородної справи відіграє Товариство Червоного Хреста, яке з метою поліпшення ситуації з заготівлею крові в районі вже нині веде роз’яснення серед населення. Долучиться до цієї надзвичайно важливої справи і районна влада, адже розвиток донорства крові та її компонентів є важливою соціально необхідною справою держави. Нагадаю, що «donare» у перекладі з латини означає «дарувати». Тож, можливо, саме ваша кров подарує комусь життя…
Любов КУЗЬМЕНКО,власкор «Одеських вістей», Кодимський район
Вчинок, який рятує життя
У кабінеті лікарки пролунав телефонний дзвінок. Після короткої розмови Лідія Йосипівна поклала слухавку і звернулася до медсестри Марини:
– У пологовому надзвичайний випадок, для породіллі терміново потрібна донорська кров першої групи негативного резусу.
Благання про порятунок життя матері двох дітей ширилося кабінетами лікарні…
Про потрібність донорства знаємо багато, але тільки одиниці важаться пожертвувати власну кров задля порятунку інших, незнайомих людей. Переважна більшість робить цей крок лише при потребі для рідних та близьких. Але є й такі, хто протягом багатьох років робить вибір на користь хворих, яких навіть ніколи не бачив у вічі. Зокрема, завідувачка лабораторії Березівської центральної районної лікарні Лариса Лукіянчук протягом десятиліть систематично здає кров, за що була удостоєна звання Почесного донора України.
– В чому ж мотив такого високогуманного вибору? – запитала я у Лариси Григорівни.
– На жаль, донорської крові постійно бракує. Трапляється, що через це життя під загрозою: після аварії, хворі з кровотечами, вагітні жінки... Я знаю, що змінити світ не зможу, але зробити щось добре мені до снаги, – відповіла вона.
За час роботи в лікарні Лариса Лукіянчук бачила багатьох хворих, скалічених, тому знає, чого варте життя і наскільки легко його втратити. Кожен думає, що з ним такого не станеться, але життя непередбачуване. Іноді найстрашніший сон може стати реальністю, – наголошує співрозмовниця і порівнює донорство з автотрасою – коли в когось на дорозі виникла проблема, а ти байдуже проїдеш мимо. Не виключено, що через деякий час сам не отримаєш допомоги.
Попри прогрес у медицині, потреба в донорській крові залишається. Чимало людей не можуть бути «рятівниками» за станом здоров’я, а багато хто – з неосвіченості. Держава повинна опікуватися такими проблемами. Але поки що донорство в нашій країні – це лише добра і, можна сказати, – безоплатна справа.
З райбюджету на це передбачено лише 9 гривень на одну особу, яких навіть не вистачить на відновлення організму. За законом людина лише отримує два оплачувані вихідні. Разова доза крові не мусить перевищувати 450 мілілітрів. Повне відновлення в організмі донора відбувається через 2,53 місяці. Тож протягом року людина може здати кров не більше 5 разів.
Почесний донор підкреслює, що це звання перекладається як «дарувальник», тож вона і не чекає на винагороду.
– Я намагаюся не лише допомагати, а подавати хороший приклад людям, які мене оточують, зокрема моїм трьом дітям, які осьось почнуть самостійне життя, – зазначає Лариса Григорівна.
Такі гуманні вчинки свідчать про те, що душа у суспільства ще не зачерствіла, що є надія на майбутнє.
Певно, якщо у держави на такі потреби немає коштів, то слід проводити акції, залучати громадськість. А ще краще – якби чиновники подали власний приклад у районах та областях.
…Через кілька днів по коридору лікарні з квітами в руках біг чоловік. Він промайнув до того самого кабінету, де нещодавно пролунав тривожний телефонний дзвінок. Зі сльозами на очах молодий батько дякував медсестрі Марині за допомогу…
Наталія САМОЙЛЕНКО,власкор «Одеських вістей»Березівський район
