Минулого року найстаршій жительці села Гавиноси Парасковії Павлівні Когут сповнилося сто літ. Щоправда, за паспортом свій ювілей ця проста сільська жінка офіційно святкуватиме тільки нинішнього жовтня.
– Коли видавали паспорт, помилилась з датою народження. Мабуть, сплутала роки або хотіла на рік помолодшати, – усміхаючись, сказала довгожителька. – А може, на заваді стала неграмотність, адже до школи так і не довелося ходити. У моїх батькаматері Павла Родіоновича і Пелагеї Михайлівни Унтілових було 8 дітей. Біля чималенького господарства доводилося усім трудитися. Про науку і мови не було.
Парою коней, двома підводами, необхідними для обробітку чималого наділу землі, сільськогосподарським реманентом володіли селяни. Все це, разом з хатнім добром, дбайливо обробленим городом, доглянутими садом і виноградником, наживалося кривавими мозолями впродовж не одного десятиліття. На свій добробут трудилася вся родина Унтілових. Підростаючи, кожна дитина наділялася обов’язковою посильною роботою по господарству. Найвідповідальнішим було ростити хліб.
Щоб не потрапити під жорстокі жорна колективізації, родинне майно довелося віддати у колгосп. Шкода було нажитого, але в разі супротиву владі запопадливі активісти будькому могли і віку вкоротити або з ярликом куркуля запроторити до Сибіру. Параска працювала їздовою, свинаркою, ланковою. Гарну і працьовиту дівчину запримітили найкрасивіші молодики не лише з Гавиносів, а й сусідніх сіл. Від сватів відбою не було.
Відмовила вона і Терентію Михайловичу Когуту, з яким більше року зустрічалися, вже кілька разів вони навіть крадькома і сором’язливо цілувалися. Відмова коханої не зупинила хлопця, і він, як тоді водилося у молдавських селах, разом з друзями вкрав дівчину біля криниці. Гучне, веселе весілля з музиками та вінчанням зіграли восени 1932 року.
– На столах було що їсти і пити, мало не всеньке село гуляло на моєму весіллі, – з теплотою пригадує Параска Павлівна. – Я була дуже щасливою. Потім був голод, важко було жити, але лелека не забарився і приніс доньку Оленку. Після лихоліття, через три роки знайшовся син Антон, а у 1939 — ще й Миколка. Як мовиться, три дитини у ряднині. Коли на нас напали німці, мій Терентій пішов на фронт, невдовзі потрапив у полон. У селі заправляли румуни, запровадили свої порядки. Якось один запримітив, що я не на роботі, то вліпив палицею кілька «тюшок» по м’якому місцю. Коли чоловік вирвався з полону і придибав додому, стало трішки легше жити. З радістю ми зустріли визволення села, зі сльозами знову провела чоловіка на війну.
...Похоронка на солдата Тимофія Михайловича Когута, який смертю хоробрих загинув у бою з ворогом під Дубоссарами, ще досі крає серце старенькій. Їй самій довелося піднімати дітей, невтомно трудитися над відродженням сплюндрованого війною колгоспу, дбати про власне господарство. І нині сама Параска Павлівна дивується: звідки тоді брала сили все це пережити, стерпіти і в той же час не опустити руки. Та попри негаразди і біди заміж так і не вийшла, хоча охочих побратися з вдовою було багато.
А життя тривало в радостях і турботах: одружувалися діти, народжувалися онуки. Їх у довгожительки четверо, має 5 правнуків і одного праправнука. Пережила Параска Павлівна втрату свого сина Миколи, а коли помер і Антон, біля якого мешкала останнім часом, перебралася жити до донька Олени. У 99річному віці бабуся ще порала свої 40 соток городу, виконувала нехитру хатню роботу.
Як для сотні літ, бабуся Параска непогано почувається, щоправда, ноги почали відмовляти, тому більше лежить на ліжку в холодочку. Має світлий розум, може розповідати про своє нелегке життя, виважено розмірковуючи про пережите. І дякує Богу за довгий вік, хоч і щедро приправлений терпкою росою.
