«Усе частіше і частіше ми зустрічаємося з випадками, коли чергову дитину народжують тільки для того, щоб одержати грошики з бюджету і на ці кошти безшабашно гуляти. У Рені давно помітили: якщо малозабезпечені матусі сидять у барі, виходить, нещодавно на рахунок упали грошики дитячої допомоги…»
Деталь з матеріалу Антоніни Бондаревої «І виходить – як три авто бізнес–класу…» (див. «ОВ» за 6.10.2012) сколихнула мою пам’ять.
Уявіть: звичайний п’ятничний день. Дитячі крики чітко чути з вулиці через невисоку огорожу. Доноситься обурений голос мого сина:
– Васю, навіщо тобі синя машина? Візьми червону, вона гарніша і блимавка ще працює.
– Ні, я хочу синю, як татусин трактор, – не піддається сусідський хлопчик.
– Нехай тато тобі купить, – миттєво знаходить вихід мій синок.
– Грошей немає, – по–дорослому розводить руками маленький Васько.
Втручаюся у суперечку. Вирішуємо, що юному сусідові таки дістанеться синя машинка під колір батьківського трактора. У цю мить до будинку повільно підходить мама Васька, Марія.
– Мамо, подивися, що мені подарували!
– От і добре, – втомлено, «на автоматі» відповідає жінка.
– О, Маріє, з маршрутки йдеш? – вигукує баба Степанида, яка тільки вийшла за ворота свого будинку. – Мабуть, у район їздила на базар. Петя твій нещодавно з Одеси приїхав. Заробив, мабуть. От, добре, коли чоловік роботящий, і гроші в сім’ю несе.
– Та яке там, – роздратовано відповідає Марія. – Не заплатили йому. Цілий місяць працював, а потім кудись зникли виконроби, господарі.
– Ой, горе–то яке, – сплеснула руками бабця. – То що, розбиратися у район їздила?
– Та ні, – відмахується жінка. – На аборт я їздила. Одну дитину незмога забезпечувати. А тут ще…
– І що? Зробили?
– Зробили…
Настала хвилинна пауза. На обличчі сусідки розуміння, жаль, співчуття молодій жінці. Але не осуд.
– Хоча гадаю, напевно, даремно я пішла на аборт, – далі говорить Марія. – Зустріла по дорозі назад стару знайому, Леську. Вона на п’ятому місяці, саме з жіночої консультації поверталася. Так от за другу дитину вона одержить понад п’ятдесят тисяч! Ремонт зроблять, кухню нову куплять. Напевно, ми теж ще раз на другого підемо.
– Ти ж щойно…
– Нічого страшного. Велике діло! Нам потрібно дах перекривати. А це знаєте, яких грошей коштує? Звідки їх взяти?
Справді, звідки? У Марії лише неповна середня освіта. На роботу без диплома не беруть. У селі навіть на місце шкільної прибиральниці стільки охочих. Та й не дуже хочеться на це місце. І так непогано живеться на дитячу грошову допомогу маленького сина. Тільки от йому скоро три роки. Виплати поменшають. А тут дах став протікати.
Готова посперечатися: багато хто, прочитавши цей матеріал, особливо не здивувався, не стрепенувся, не обурився.
Та що ж гірше? Батьки, які пиячать на так звані пологові? Чи ті, хто витрачає їх не на малят, а на вирішення побутових питань. А є Марії. Чи скажуть вони дитині, що своєю появою вона зобов’язана новій кухні або перекритій покрівлі, не знаю.
Багато можна говорити про це. Ой, багато. Шукати причини, виправдання.
Отямтеся, люди! Дитина не може і не повинна бути інструментом для одержання легких грошей! Вже про те, що вона має бути спланованою, бажаною, довгоочікуваною і зростати у турботі, любові й ласці, я взагалі мовчу.
…Дах таки перекрили. Через одинадцять місяців. Сподіваюся, що із коштів, виділених державою на немовля, вистачило грошей Васькові на нову машинку і на брязкальце для його сестрички…
