19 січня виповнюється 135 років від дня народження Івана Івановича Ризнича – відважного командира підводного човна «Святий Георгій».
Військово–морський історик Черкашин виявив у І. Ризнича одеське коріння. Підводник вів свій рід від «пушкінського» Ризнича й був внучатим племінником великому французькому романістові Бальзаку.
Дід нашого героя, Іван Стефанович Ризнич, народився 1792 року у Трієсті, де його батько, серб із Дубровника, тримав торговельну контору. Молодий спадкоємець зовсім не обмежував коло своїх інтересів тільки комерцією. Він навчався в Падуанському та Берлінському університетах, знав декілька мов, зібрав гарну біб–ліотеку, захоплювався театром і оперою.
Поживши якийсь час у Відні, І.С. Ризнич переїжджає в 1822 році до Одеси, засновує експедиторську контору з хлібного експорту. Дослідник Лідія Щербина (нещодавно пішла з життя) у монографії «Пушкін в Одесі» за архівними матеріалами встановила: квартал, обмежений вулицями Преображенською та Херсонською з одного боку та Єлисаветинською і Дворянською – з іншого (так званий Грецький форштадт), належав надвірному радникові, купцеві 1–ї гільдії Іванові Степановичу Ризничу та його братові Григорієві. Головний будинок І. Ризнича був обернений фасадом на Єлисаветинську, в бік моря, а будинок на розі Херсонської та Дворянської займав Григорій.
Енергійний, по–європейськи освічений комерсант дуже скоро посідає в Одесі помітне становище. Не випадково він привертає увагу Пушкіна, з яким листується.
Двадцятилітня красуня Амалія, дочка віденського банкіра Ріппа, якій геніальний поет присвячував вірші, народила Ризничу сина Стефана. Хлопчик помер в однорічному віці. Занедужавши на сухоти, Амалія Ризнич їде до Італії, де невдовзі помирає.
Три роки Іван Стефанович живе сам, поринає з головою у службові справи. За сумлінні послуги Російській державі його нагороджують орденом Володимира IV ступеня.
У 1827 році І. Ризнич бере другий шлюб – з графинею Поліною Ржевуською, сестрою відомої Евеліни Ганської, яка згодом стала дружиною Бальзака. Молодята переїжджають із Одеси до маєтку графині під Вінницею, до села Гопчиці. Тут Ризнич будує для місцевих селян церкву та парафіяльну школу. Діяльний, заповзятливий емігрант приймає російське підданство, подає клопотання про дворянський титул і одержує його разом із чином статського радника та посадою директора київської контори Комерційного банку.
Друга дружина принесла Ризничеві двох дочок і трьох синів. Наймолодший, Іван, який народився в Києві 1841 року, і став батьком Ризнича–моряка.
Майбутній підводник, як і годиться, закінчив Морський кадетський корпус. Дійсну службу почав 1895 року в Чорноморському флотському екіпажі. Через чотири роки І. Ризнич – вахтовий начальник на ескадреному броненосці «Синоп», потім ревізор на мінному крейсері «Гридень», ревізор і водолазний офіцер на крейсері 1 рангу «Память Меркурия». У 1902 році – помічник начальника водолазної школи. У російсько–японську війну «за труди в обставинах воєнного часу» нагороджується орденом Св. Анни ІІІ ступеня та медаллю «На спомин 200–річчя Гангутської перемоги». У грудні 1907 року Ризнич круто змінює службу – переходить до щойно створеного навчального загону підводного плавання. Однак 3 липня 1908 року Ризнич звільнений у запас із волі фон Енгельмана, який служив у тактичному відділі Морського генерального штабу під командуванням Колчака. Обоє вони були запеклими супротивниками підводного флоту. Однак 1911 року було закладено нову серію великих субмарин вітчизняної конструкції із застрашливими іменами: «Акула», «Кашалот», «Нарвал»… Трохи пізніше з’явилися легендарні «Барси», які несли службу й у роки Другої світової.
З початком першої світової війни покликаного із запасу лейтенанта Ризнича призначили начальником дивізіону ПЧ особливого призначення. Це були три тихохідні малотоннажні (35 тонн) карликові субмарини з екіпажем 11 чоловік, із дальністю плавання 150 миль і глибиною занурення 30 метрів. Завдання – обороняти Пярнуську затоку. У вахтовому журналі з доби в добу переходив запис: «Пригод не було».
У 1916 році дивізіон розкидали по морях. Човен під № 3, яким командував Ризнич, було перекинуто на Дунай. Базуючись у порту Рені, він охороняв стратегічний міст від моніторів австро–угорської флотилії.
Зі злої іронії долі саме в цей час старший лейтенант Ризнич опинився під владою своїх могутніх супротивників. Віце–адмірал Колчак командував Чорноморським флотом, до складу якого входив ПЧ Ризнича, а кавторанг фон Енгельман перебував при штабі Колчака. І коли виникло питання, кому доручити небезпечну та майже безнадійну справу – перегнати човен–«крихітку» «Святий Георгій» з Італії до Білого моря, вибір припав на «фанатика підводного плавання». І Ризнич здійснив подвиг, пройшовши в найскладніших умовах два океани. При цьому підводний човен іще й конвоював судна.
8 вересня 1917 року командир човна доповідав командувачу флотилії Північного Льодовитого океану про прибуття з італійського порту Спеції.
У наказі по флоту та морському відомству морський міністр контр–адмірал Д. Вер–деревський відзначав: «…Вітчизна має право пишатися небувалим в історії підводного плавання переходом в осінній час понад 5000 миль підводного човна малої водотоннажності з Італії до Архангельська». Старший лейтенант Ризнич підвищений у капітани 2–го рангу та нагороджений орденом Святого Володимира IV ступеня з мечами та бантом. Так він поставив чудову крапку у своїй давній суперечці з Колчаком і Енгельманом.
За відомостями підводника В. Римковича, 1920 року І. Ризнич, який числився серед полонених офіцерів в Особливому відділі Червоної Онежської флотилії, був розстріляний у концтаборі м. Холмогори.
