У невеличкому кабінеті керівника Державної інспекції із захисту рослин в Любашівському районі телефон не вмовкає. Господиня кабінету, миловида Людмила Іванівна Гончарук, слухавку далеко не відкладає, щоб відразу підтримати когось, пообіцяти допомогу чи надати слушну пораду. Інколи тривожний дзвінок змушує одразу вирушати в дорогу. Такі термінові виїзди для Людмили Іванівни не дивина.
– Один день рік годує – так в народі говорять про дорогоцінність часу у сільському господарстві, – нагадує Людмила Гончарук. – І справді, в рослинницькій галузі за один день можна не тільки надбати, а й втратити все, над чим працювали впродовж року. Особливо, коли на поля насідають шкідники чи хвороби, тоді не те що день – кожна година безцінна.
У жовтні 2012 року минуло рівно три десятиліття, коли молода випускниця Бердянського технікуму виноградарства і виноробства Людмила Гончарук (родом із Донецька) приїхала на роботу в Любашівське управління сільського господарства. Власне, її привів за руку тодішній головний агроном управління Євген Миколайович Ігнатовський. Він саме набирав штат агрономічного відділу і помітив перспективного спеціаліста на любашівському елеваторі. Призначили нового фахівця агрономом–насіннєводом гібридної кукурудзи. На той час набирала обертів інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, власні ділянки гібридизації качанистої культивували 10 колгоспів. З тих пір почались нелегкі будні агронома–практика. Та все ж таки вона встигла полюбити любашівську землю, зріднитися з місцевими людьми.
Професіоналізм, високе почуття обов’язку, регулярне підвищення рівня кваліфікації не залишились непоміченими. У 2001 році Людмилу Іванівну призначають головним агрономом району. І це без вищої освіти – як агронома–практика! Чи могла вона підвести? Звичайно, ні! Фахові книги завжди лежали у неї під рукою на робочому столі, та й досвідом і порадами старожилів не нехтувала. А через шість років – нове підвищення, їй довірили виконувати обов’язки начальника управління агропромислового розвитку. Аби освітній рівень відповідав займаній посаді, 45–річна жінка, у якої вже з’явилась перша онука, стає студенткою Одеського аграрного університету. Не біда, що товариші по навчанню одразу назвали її «мамою Людою». Головне, що нові знання давались легко, без натуги.
Сьогодні Людмила Іванівна Гончарук очолює Державну інспекцію із захисту рослин у Любашівському районі. І знову – щоденний неспокій, знову – постійні дзвінки і виклики. На жаль, у сучасних агроформуваннях частенько економлять на такій штатній одиниці, як агроном. Тому ра–йонним спеціалістам доводиться вдвічі важче, ніж раніше. Крім того, її частенько кличуть для консультації навіть ті господарники, котрі в рільництві, як–то кажуть, «зуби з’їли». Кажуть: одна голова добре, а дві краще!
– Чому Ви обрали цю неспокійну, таку відповідальну професію? – запитую Людмилу Іванівну.
– Важко відповісти відразу, але скажу, що з шести років я уже вміла робити окуліровки на яблунях. Ми жили у приватному будинку, тож я «практикувалась» на живих деревах, і в мене все виходило. Ви, мабуть, не повірите, але, працюючи в полі, я насправді відпочиваю. Відходжу душею, насолоджуюсь простором, радію, набираюся сил. Коли молоді сходи озимини стеляться соковитим темно–зеленим килимом, хіба є щось втішніше для душі? Але коли бачу на хлібних масивах передчасну жовтизну, дуже засмучуюсь. І не заспокоюсь до тих пір, поки не знайду причину хвороби. Тридцять літ у агрономії промайнули для мене як один рік.
Життя не стоїть на місці. Удо–сконалюються технології, з’яв–ляються нові сорти, культури, види добрив, гербіцидів, отрутохімікатів тощо. Змінюються клімат, погодні умови, відповідно змінюються терміни сівби і збирання урожаю, до яких треба пристосовувати агровиробництво. Знати й передбачати абсолютно все у сучасній рослинницькій галузі фізично неможливо. Але якщо є бажання вчитися, сприймати нове, незнайоме, що притаманне Людмилі Іванівні Гончарук, отоді, як мовиться, буде в нас хліб і до хліба.
