Володимир Дорош. 40 днів жалоби пролетіли, як одна мить. Він радів життю, часто впадав у захват, волів крайніх оцінок. Характеристик, у яких переважала б пересічність, не сприймав.

Тому і я дозволю собі назвати Володимира Антоновича Дороша справжнім профі, радіожурналістом від Господа Бога. Адже він насамперед був «радійником», як називає себе кожен трудяга Одеського обласного радіо, а вже потім – представником літературної братії. Він прекрасно володів українською мовою, заворожуючи слухача стрімкими тирадами. Умів приковувати до себе увагу аудиторії стільки часу, скільки бажала його полум'яна душа. Це був високий репортерський клас!

Скорені його щирістю й добродушністю, колеги пробачали Володі висловлення на зразок «Тоді я був королем радіорепортажу!», бо він не красувався, говорив це без пихи, навіть не намагаючись зачепити чийогось гонору. Багато хто шкодував про те, що Володимиру Антоновичу довелося полишити Одеський Дім радіо на Троїцькій, 43.

І все–таки більшу частину своєї творчої долі він віддав газетам. Легко впоравшись із прикрим почуттям, він продовжив свій шлях журналіста, взявшись за перо у старосамбірській газеті «Радянське Прикарпаття», де редактором був його батько А. Дорош. Потім «власкорствував» у «Чорноморських новинах», потім щедро розкрив свій літературний хист в «Одеських вістях». Слідом за переданою кореспонденцією В. Дорош відразу досилав до редакції аналітику за порушеною темою. У нього був свій читач.

В останні роки невгамовний котовчанин переїхав до себе додому, до Старого Самбора. Батьківська газета на той час реформувалася у друкований підрозділ районного радіо. Проте Дорош–молодший не осідлав свого коника: «Як піду, так газету нікому буде писати. А вона ж – батькова!» Так він до кінця днів і трудився на газетній ниві – за двох і за трьох, як доводиться в «районках». Через постійну зайнятість дзвонив рідко. Але завжди з гумором:

– Не треба зачіпати ідеології, – говорив він. – Нехай ми будемо різні за ідеями, бо так легше жити.

Я запам'ятав цю пораду мого друга В.А. Дороша як заповіт і як послання всім, хто бажає Україні добра.

Гірко усвідомлювати те, що Володі немає вже з нами. Мене іноді втішає думка про те, що він своїм взірцем переміг (він і народився 9 травня – в День Перемоги) у собі роздвоєність української душі на західну та східну ментальність, залишаючись галичанином, який навіки полюбив Бірзулу (Котовськ) – причорноморську столицю північної Одещини.

Вічна тобі пам'ять, Володю!