15 лютого Україна вшановуватиме учасників бойових дій на території інших держав
Анатолій Павлович Пригоцький народився 22 червня 1953 року у селі Бендзари Балтського району. Навчався у школі № 1 міста Балти. Після школи вступив до вищого Ульянівського військово–технічного училища ім. Богдана Хмельницького, яке закінчив у 1975 році.
Служив на Далекому Сході, у 1986 –1989 рр. був в Афганістані начальником штабу трубопровідної бригади, яка постачала наші війська пальним. Їхня частина стояла поруч із Гератом, де ташувався аеродром наших вертолітників.
Я гадаю, всі пам'ятають «Чорні тюльпани», які доставляли у цинкових трунах наших хлопців, що загинули в Афганістані. За період із 1979–го по 1989 рік у цій країні служили 160375 чоловік родом з України. З війни не повернулися 3432, з яких загинули 3360, зникли без вісти або потрапили у полон 72. По Одеській області учасниками бойових дій в Афганістані стали 7500 чоловік. Не повернулося з війни 220, а стали інвалідами 520.
Солдати, яким було по 18 років, молоді лейтенанти – трохи старші 20 років і їхні тридцятирічні командири охороняли трубопровід, по якому перекачували пальне для наших військ. Вибухи та пожежі на трубопроводі були частими з вини бойовиків і місцевих жителів, які просвердлювали трубу і крали пальне. Для запобігання таким ситуаціям по всій довжині труби через певну відстань були організовані бойові пости з наших солдатів і офіцерів.
На бронетранспортерах командири регулярно об'їжджали пости і часто потрапляли під кулі бойовиків. Спека за 40 градусів, піт ллється… Сидіти у бронетранспортері було душно, а зовні – небезпечно. Пригоцький потрапляв під обстріл і своїх солдатів теж, особливо в темний час доби (про це розповідали офіцери, які збиралися у нас вдома після виведення військ). Але Анатолій Павлович про це мовчав. «Там же самі діти!» – так називав він солдатів.
Літав з нашими льотчиками до Кабула у ставку генерала Бориса Громова – командувача обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані.
Жили в наметах і в будиночках. Спека жахлива. Навіть змії закопувалися глибоко в пісок або ж ховалися у тіні під будиночками і наметами, а солдати підгодовували їх молоком. Привізна вода. Лютувала хвороба Боткіна – перехворіли майже всі – солдати і офіцери.
Трубопровід ішов від бази пального з радянського боку від відомої Кушки. Доводилося їздити по трасі, коли був витік пального, і зі звітами… до Ташкента. Тоді ми з дітьми були кілька разів на Кушці.
Одного разу увечері разом з Анатолієм Павловичем ми їздили на базу пального до Кушки. Під'їхали на машині, Анатолій Павлович пройшов на базу, а ми залишилися самі. Ніч, яскраві зірки на небі, до речі, не такі як у нас тут, набагато яскравіші і, звичайно, інші сузір'я. Раптом пролунало пронизливе виття і зі степу почали наближатися до нас багато вогників. Страшно – так. Виявляється, це були шакали.
На відзначення трьохсотріччя царювання Дому Романових, напередодні Першої світової війни Микола II вирішив поставити чотири хрести на крайніх точках імперії. Досі на вершині пагорба в Кушці стоїть десятиметровий кам'яний хрест, на одному боці якого – тому, що повернений до Афганістану, – укріплено кутий меч. Пишуть, що в основі хреста колись була каплиця.
Близько ми не підходили, бо там теж від спеки ховалися змії. Поруч стояли казарми.
Заміна Анатолія Павловича повинна була бути влітку 1988 року, але розпочалося виведення наших військ. Тому Пригоцькому довелося прослужити в Афганістані до 15 лютого 1989 року. Ми жили у Кушці. До нас приходили офіцери, які вже вийшли з афганського Кандагара. Я досі пам'ятаю старшого лейтенанта, який лежав на ліжку і дивився у стелю і майже ні з ким не розмовляв. Пізніше офіцер сам розповів, що при виведенні військ вони потрапили під обстріл, і він втратив багато солдатів своєї роти. На очах у нього були сльози, суто чоловічі, стримані сльози: «Я не знаю, як сказати матерям, батькам цих солдатів, що я не зміг їхніх синів живими перевести через кордон! Я ж обіцяв їм!!!»
Я пишаюся своїм чоловіком, тими офіцерами, солдатами, які були там разом з ним. Командирами, які берегли солдатів, як своїх дітей. Нехай пам'ять про них залишиться у наших серцях. Людина живе, поки про неї пам'ятають, не забувають. Не за своїм бажанням опинилися вони там, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок. І виконали його з честю, навіть ціною свого життя.
Щороку 15 лютого разом з дітьми і онуками ми ходимо на могилу Анатолія Павловича, покладаємо квіти, а онук Антошка дістає з кишені свої улюблені цукерки і теж кладе. Він пишається, що у нього такий славний дідусь – бойовий командир. Шкода, що його немає зараз із нами!
