Наче й не було цих 12 років, відколи великий рід Лимичів уперше голосно та впевнено заявив про себе: у волинському місті Рівне та в колишньому карпатському селі Лікоть 1-3 жовтня 2000 року відбувався Перший всеукраїнський з’їзд роду Лимич, на який уперше зібралися рідні з усієї України та близького зарубіжжя.
Через чотири роки на свій Другий всеукраїнський з’їзд Лимичі з’їхалися до мальовничого карпатського села Розлуч. І всієї родини було не менше, ніж на першій зустрічі. З’їхалися з тим же хвилюючим і приємним очікуванням – спілкування з рідними завжди передбачає радість. Навряд чи хто сам-один наважився б у наш наскрізь повний клопоту час вирушити в далеку путь, аби погостювати у своїх, скажімо, троюрідних сестер чи братів у протилежному куточку країни.
А от, наприклад, Софія Миколаївна Рябошапченко прибула зі своїми п’ятнадцятьма найближчими людьми, а її середній син Василь приїхав просто з півострова Камчатка! Доречно зауважити, що на перше родинне віче вони не потрапили, бо довідалася Софія Миколаївна про зібрання великого роду Лимичів пізніше – з газети «Порадниця», яка повідомляла про неординарну подію. Увесь цей час мріяла п. Софія з родиною відвідати рідну землю, показати дітям і внукам, де саме стояло добротне батьківське обійстя. Дорослі діти відійшли від матері, мають свої сім’ї, але, шануючи історію свого роду, охоче відвідують свою українську прабатьківщину.
– Село Лікоть, в якому я народилася, – згадує Софія Миколаївна, – розташовене на кордоні. Тепер це Львівська область, а тоді була Дрогобицька. Половина села належала до України, а інша, на якій мешкала наша родина, вважалася польською територією. І коли 1946 року українців виселили з рідних домівок, ми переїхали до Ширяївського району. Тут народилися і виросли мої четверо дітей, ростуть онуки, племінники. Але мрія поїхати туди, де минуло моє дитинство, та поклонитися могилам своїх предків, не полишала мене аж до 2004 року. Завдяки ентузіазму і старанням голови роду Андрія Івановича Лимича я таки побувала у заповітному місці, а найголовніше – достеменно знаю свій родовід, починаючи від принца Елема і по сьогодні... Понад 25 моїх близьких рідних нині мешкають у нашому Ширяївському районі.
Звісно, не кожному пощастить отримати таке історичне багатство, як генеалогію свого роду. І саме з історичних джерел дізналися Лимичі про свій хорватський королівський родовід, сакральний зміст і походження прізвища Лимич.
Була вона, ця невгамовна і непосидюща жінка, зі своїми рідними й на зустрічі у квітні 2008 року, коли до Одеси приїздила поважна делегація з Республіки Хорватія. А у жовтні – в Хорватії. 300 українських Лимичів, які вже знали одне одного в обличчя, вирушили за тисячі кілометрів, щоб вклонитися гробу далекого предка – Елема. А ще – взяти участь у Третьому міжнародному з’їзді роду Лимичів і познайомитися з Лимичами-хорватами. Українських гостей зустрічали на державному рівні, гостинно та щиро. Програма візиту Лимичів була дуже насиченою: свята молитва у Храмі Успення Пресвятої Богородиці біля гробниці королевича Елема, екскурсія до легендарної фортеці Кліс, яку Лимичі 1537 року полишили після тривалої облоги турків і рушили до Карпат, відкриття Меморіальної дошки з нагоди символічного повернення роду Лимичів на свою історичну прабатьківщину. Важлива подія – вибори глави роду. На спеціальному вічовому місці в далматинській Поліці вся громада одноголосно обрала свого незмінного голову – Андрія Івановича Лимича, котрий отримав і титул Великого князя роду.
Окрім родинних з’їздів, у яких брала участь С.М. Рябошапченко та її близькі люди, приїздила вона й на відкриття родинних символів у селі Гарячківка «Доля роду Лимич», в м. Рівне «Знак роду Лимич» у 2003 році. Перший – «Корінь роду Лимич» стоїть поблизу ріки Сян, у колишньому селі Лікоть.
А нещодавно, 15 грудня минулого року, вона разом із одеськими Лимичами та членами Великої Ради Роду відвідала Свято-Успенський чоловічий монастир в Одесі, де було вшановано пам’ять схимонаха Серафима Лимича (1880–1952), похованого на території монастиря.
Цими днями С.М. Рябошапченко виповнюється 75 років. Але й у поважному віці вона – активна та життєрадісна людина, котра живе турботами не лише своїми, а й цілого п’ятитисячного роду. Як старійшина та член ради Одеського фонду, вона завжди в курсі всіх родинних справ, гаряче їх підтримує, а її слово та думка мають своє вагоме значення. Напередодні ювілею хочеться подякувати Софії Миколаївні за її чуйне серце і справді родинні почуття, які вона плекає у своєму серці. В її душі живе велика повага і щира любов до великої родини. Вона пишається своїм славетним родом, який, відповідно, укріплює її дух, додає енергії та благословляє на добро. Нехай і наступні роки принесуть Софії Миколаївні радість і щастя.
