27 жовтня 1858 року Тарас Шевченко звернувся до начальника ІІІ відділу В. Долгорукова з проханням дозволити оприлюднити заново ті твори, що були надруковані до заслання. У офіційному листі Тарас Шевченко вдався до хитрощів, що він осуджує ті неопубліковані вірші та поеми, за які йому довелося відбувати солдатчину.
«Прося Вас снять с моих книг запрещение, я прошу только дозволить мне пользоваться литературными правами предшествовавшего царствования и постановлениями тогдашней цензуры, которая, как известно, была гораздо строже нынешней, – я прошу дозволить мне на старости лет иметь кусок насущного хлеба от моих молодых трудов, признанных цензурою безвредными даже и до благодетельного воцарения нашего великого монарха…»
Так Тарас Шевченко змушений був умовляти-упрохувати царських посіпак, щоб визволитися з чіпких лабет цензури. І ще жевріла надія надрукувати хоча б щось з написаного у неволі.
Наприкінці квітня 1859 року поет вручає цензору С.М. Палаузову рукопис під назвою «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Крім творів з «Чигиринського Кобзаря» і «Гайдамаків», окрім поеми «Гамалія», він помістив баладу «Утоплена», поеми «Наймичка» і «Сліпий» («Невольник»), «Давидові псалми»», уривки «з незакінчених і втрачених штук». У посланні «До Основ’яненка» та поемі «Тарасова ніч» Шевченко наважився відновити чимало рядків, що були вилучені з видання «Кобзаря» 1840 року. Це були рядки гострої політичної спрямованості.
Чи було звертання Тараса Шевченка до Спиридона Миколайовича Палаузова випадковим? Мабуть, ні. Пробити стіну заборони на видання книжки було дуже важко. А Спиридон Палаузов слухав лекції Осипа Бодянського у Московському університеті. Вчений був добрим приятелем Тараса Шевченка. Згадували вони, мабуть, і Палаузова.
Цензор співчував революційним демократам, які друкувалися у журналі «Современник». Так, відомий дослідникам його лист до Миколи Некрасова, що дає підстави говорити: С. Палаузову були близькі ідеї Чернишевського.
До рукопису Тараса Шевченка Спиридон Миколайович Палаузов узявся з відкритим серцем. Читав про Україну, а думки були про поневолену османами Болгарію:
А на давнім пожарищі
Іскра братства тліла,
Дотлівала, дожидала
Рук твердих та смілих
І дождалась…
«О, Боже, де ж та рука для любої Болгарії? – подумалось тоді. – Де ж наш Іван Гус, де ж наш Ян Жижка?»
Розглянувши рукопис, цензор дав загалом позитивний відгук, хоча відзначив деякі рядки й строфи, що, на його погляд, потрібно було б вилучити або переписати. Цензор, по суті, наважився виступити проти тієї оцінки політичної поезії Тараса Шевченка, яку вона одержала у ІІІ відділі ще за царя Миколи Першого.
Палаузов у своєму висновку писав: «Воинская слава Малороссии, перешедшая в народные думы и предания, составляет неотъемлемую собственность этой страны, признанную за ней самой историей… Сглаживать подобный колорит в произведениях литературных из опасения, чтобы не возбуждать местный патриотизм, было бы излишним опасением, потому что все доселе изданные малороссийские думы еще в большей мере пропитаны тем же духом…»
Та рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий» у світ не вийшов. Сподіванка перехитрити царя не вдалася. Другий цензор був значно суворіший аніж С. Палаузов. Хто ж такий С.М. Палаузов?
В Одесі, наприклад, рід Палаузових відомий з давніх часів. Предок петербурзького цензора, Степан Палаузов, походив з болгарського міста Габрово. Рід Палаузових співчував національно-визвольному рухові. Турецька влада переслідувала його, і врешті-решт габровці знайшли притулок в Одесі. Палаузови взяли діяльну участь у заснуванні Одеського болгарського настоятельства 1854 року, були причетні до відкриття болгарського училища на полишеній батьківщині.
Родина Палаузових мешкала, цілком можливо, на Ніжинській вулиці, мала власний будинок, належала до так званих «ніжинських греків». Греками часто записувалися втікачі з підвладних Туреччині земель. Вони користувалися значними пільгами у торговельних справах.
Майбутній цензор Спиридон Палаузов закінчив Ришельєвський ліцей, навчався за кордоном – у Гейдельберзі, потім у Мюнхені. Та після відвідин Габрово 1844 року вирушив до Москви вивчати слов’янознавство. Слухав лекції О. Бодянського, а потім під його опікою захистив кандидатську дисертацію «Іоанн Гус та його послідовники»
(Т. Шевченко міг її читати, готуючись писати поему «Єретик»). 1852 року в російській столиці написав працю, що мала безпосередній стосунок до Балкан – «Вік болгарського царя Симеона». Службову кар’єру С. Палаузов розпочав чиновником з особливих доручень при Міністерстві народної просвіти. У роки російсько-турецької війни Спиридон Миколайович Палаузов був відряджений до Дунайської армії займатися справами болгар. Після відступу російської армії за Прут повернувся до столиці.
Служба цензором була не для нього. Вабила публіцистика. А ще дужче його цікавили болгарські події.
1861 року С.М. Палаузов знову вступив на службу, але вже до Міністерства фінансів, чиновником з особливих доручень при Департаменті зовнішньої торгівлі. Восени 1862 року його відрядили на ревізію до Одеси. Тоді ж Одеське товариство історії та старожитностей обрало його своїм дійсним членом.
У другій половині 60-х років він пише статтю про діяча болгарського відродження
В. Априлова, з яким колись засновував училище у Габрово.
Останні роки життя для С.М. Палаузова не можна назвати вдалими. Чиновницька служба не була позначена успіхами, торгівля, якою займався брат, його не вабила. Спиридон Миколайович клопотався про одержання в Одесі місця директора гімназії, але таке призначення його обійшло.
Наприкінці слід сказати, що хоча С.М. Палаузов усе життя перебував на російській службі, він за будь-яких обставин залишався палким болгарським патріотом, цікавився справами прабатьківщини, допомагав їй як міг і як умів, підтримував меценатські традиції родини. Палаузови уміли поєднувати служіння новій батьківщині з енергійною діяльністю на користь Болгарії.
