Серед найвидатніших одеських підкорювачів неба початку минулого століття ми з гордістю і великою шаною називаємо ім’я Василя Миколайовича Хіоні, про якого відомий організатор авіаційної справи Артур Антонович Анатра свого часу сказав: «Прекрасний пілот, чудовий вчитель, відмінний технік, В.М. Хіоні поєднав у собі усі ці необхідні якості. І результати його роботи говорять самі за себе».

Від техніка до винахідника

Син грецьких переселенців, що заслужили повагу громади своєю добросовісною працею у бессарабській глибинці, Василь у семирічному віці залишився круглим сиротою. За подальше виховання хлопчика взявся рідний дядечко – брат матері. Він був людиною доброю, розумною, комунікабельною, обдарованого неабияким талантом педагога. Працюючи в одному з повітів під Кишиневом, дядя вважався народним вчителем не лише за статусом, а й за щиросердним визнанням селян, які мали за честь віддати дитину на навчання саме до його школи, де пізнавав ази науки і Василько, демонструючи неабиякі здібності до математики, фізики, креслення. Потім було реальне училище, яке хлопцеві закінчити не вдалося. На превеликий жаль, доля Василевих батьків спіткала і дядечка. Платити за навчання юнака стало нікому, і чотирнадцятирічний Василь у пошуках шматка хліба вирушав до Одеси. У гамірливому, багатомовному і багатобарвному портовому місті він влаштовувається до майстерні фізичних приладів Новоросійського університету. Увесь вільний від роботи час хлопчина присвячував самоосвіті, адже поруч була багатюща університетська бібліотека, де він знаходив те, що цікавило його з питань російської та закордонної механіки, фізики, математики. Набуті знання часто втілював у практичні власні розробки. Сконструйованими ним на замовлення приладами залюбки користувалися професура, молоді вчені, студенти навчального закладу. Слава про талановитого винахідника швидко поширилася містом.

Коли Василеві минуло дев’ят­надцять, його запросили на роботу до однієї з провідних одеських виноробних фірм. І невдовзі зрозуміли, що не прогадали. Він першим у Російській імперії автоматизував процес закупорки гарячим сургучем заповнених пляшок. Новинка убезпечила роботу робітників на лінії, а головне – дала можливість у рази підвищити продуктивність праці. Прибутки підприємства суттєво зросли. Господарі представили розробку на Всеросійській виставці у Санкт-Петербурзі, де вона, викликавши фурор, була удостоєна Золотої медалі, а автор – крупної грошової винагороди. Того ж 1908 року на міжнародній виставці у Німеччині організатори відзначили винахід великою Срібною медаллю, а Василеві Хіоні вручили знову ж таки солідну грошову винагороду.

Крила творчих злетів

Відомий на всю Одесу молодий винахідник тим часом переймався вже іншою, далекою від галузі виноробства ідеєю. Його, мов магнітом, потягло до перших аеропланів, повідомлення про польоти котрих він читав у газетах. Рішення для себе ухвалив однозначне і безповоротне. Склавши докупи усі зароблені гроші, Хіоні їде до Франції, і у передмісті Парижа Піто вступає на навчання до школи авіаторів відомої фірми «Антуанет». За рік з успіхом освоює пілотування і отримує диплом «бреве де пілот», який давав йому право літати на апаратах виробництва будь-якої країни світу. Та цим Хіоні не обмежується. Не гаючи даремно дорогоцінного часу, він проходить там же, в Піто, стажування у цехах заводу «Гном», де створювалися однойменні двигуни внутрішнього згорання для аеропланів. І лише по тому дипломований фахівець повертається до Одеси і на запрошення Артура Анатри, починає працювати інструктором у щойностворенній школі воєнних льотчиків, а паралельно – на авіазаводі налагоджує серійний випуск літаків «Антуанет», «Фарман» та «Ньюпор» для російської армії. Невдовзі на їхній базі підприємство Анатри почало виробництво російських літаків «Анасаль» та «Анаде», у чому велика заслуга Василя Миколайовича. Взагалі, з його іменем пов’язано чимало подій у тодішній російській авіації, які відбувалися вперше: перші випускники – воєнльоти, перші нічні польоти, перші вітчизняні літаки, запущені у серійне виробництво, перше залучення авіації до сільськогосподарських робіт, перше використання на навчальних машинах спареного управління конструкції В. Хіоні…

Найвищий творчий злет талановитого – конструктора припадає на 20-ті роки минулого століття, коли він, очоливши націоналізований Одеський авіазавод Анатри, створив перший серійний легкомоторний багатоцільовий літак для робітничо-селянської Червоної Армії «Коник-Горбоконик» («Хіоні-5»). Назву від казкового персонажу машина успадкувала виходячи з тодішніх тактичних завдань – супроводу кавалерійських підрозділів під час їхніх рейдів у тили супротивника, а також забезпечення оперативного зв’язку між ними і командуванням.

Літак міг перебувати у повітрі близько 4 годин, розвиваючи швидкість до 130 кілометрів на годину. Розбіг при злеті не перевищував 15 метрів, а пробіг після посадки був ще меншим – усього 10 метрів. Путівку в життя «Конику-Горбоконику» – першій радянській навчально-бойовій машині – дав знаменитий льотчик-випробувач Костянтин Арцеулов рівно дев’яносто літ тому (у 1923 році). А невдовзі літак було запущено у серійне виробництво на Одеському авіазаводі, що продовжував діяти на базі заводу Анатри. 1924 року авіаційні школи і армійські підрозділи отримали понад три десятки цих машин під назвою «У-8». Пізніше, коли на озброєння армії почали надходити навчальні та бойові винищувачі Полікарпова, «У-8» успішно переобладнали під літак сільськогосподарської авіації, який на міжнародному авіаційному салоні у Берліні (1928 рік) удостоївся найвищих оцінок фахівців та преси. До речі, прилад розпилення для літаків сільгоспавіації розробили і виготовили на тому ж Одеському авіазаводі під керівництвом В.М. Хіоні.

Відзначаючи заслуги льотчика-конструктора у справі оновлення і вдосконалення Повітряного Флоту СРСР, його одним з перших було нагороджено найвищою на той час трудовою відзнакою країни – орденом Трудового Червоного Прапора.

Із забуття у вічність

На превеликий жаль, молох сатанинських репресій кінця тридцятих років не оминув відомого авіатора. За явно сфабрикованими звинуваченнями у шпигунстві і грецькому націоналізмові Василя Миколайовича заарештували і запроторили до Одеської тюрми, над дахами котрої він сотні разів пролітав, як інструктор курсантів авіаційної школи. На численних допитах, що велися протягом кількох місяців практично з дня у день, Хіоні так і не визнав себе винним ані в шпигунстві, ані, тим більше, у націоналізмові. Та все ж, відзначає у своїй книзі «Как из гнезда орлиного…» (Харків, 2007 рік) наш земляк заслужений журналіст України Віталій Нахапетов, слідчі НКВС не взяли цю обставину до уваги і винесли наступний вирок у справі № 86392 на Василя Миколайовича Хіоні: «…Будучи запеклим націоналістом, провадив активну контрреволюційну агітацію серед грецької колонії в Одесі, сіючи еміграційні настрої, дискредитуючи заходи Радянської влади. За завданням шпигуна Т. (заарештований, зізнався) був залучений до шпигунської діяльності. Вирок – найвища міра покарання» було приведено до виконання 22 лютого 1938 року. На довгих два десятиліття ім’я одного з основоположників авіаційної справи викреслили з усіх офіційних паперів. І лише 1958 року за визначенням військового трибуналу Одеського військового округу «…додатковою перевіркою встановлено, що дані, на яких базувалося звинувачення Хіоні, не відповідають дійсності. В.М. Хіоні винним себе у шпигунстві не визнав, а органи МВС СРСР ніяких матеріалів щодо належності В.М. Хіоні до агентури закордонних розвідок не мають».

Так було повернуто з небуття славне ім’я одного з видатних представників Одеси, яке золотими літерами вписано у літопис авіації поруч з іменами Артура Анатри, Олександра Каульбарса, Михайла Єфимова, Олександра Кованька, Сергія Уточкіна, Миколи Костіна, Олександра Бербека, Едуарда Шварца.