Учора Україна відзначила 152 річницю перепоховання Кобзаря на Чернечій горі.
У «Літопису життя і творчості Т.Г. Шевченка» я вичитав такий цікавий факт. Поет у присутності земляків оглядав для власної садиби місцевість поблизу села Пекарі. Про це так згадував один земляк:
– Шевченка я бачив, як оце вас зараз бачу. Ми тоді складали каміння. А Шевченко ходив з управителем пана Парчевського. Ото його були Пекарі, Хмельна. Ото вони ходили по шпилях, а Шевченко більш усього облюбував гору Чернечу…
Як повідомляв журнал «Основа», в день похорону Тараса Шевченка було складено програму перших заходів щодо увічнення його пам’яті. Серед них – перепоховання на Україні, спорудження пам’ятника, заснування народної школи імені поета, запровадження шевченківських стипендій, видання творів. До редакції «Основи» почали надходити пропозиції про увічнення пам’яті Шевченка у Петербурзі, Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі.
В Одесі, як ми вже неодноразово писали, шанували і любили Кобзаря, співчували йому, допомагали в часи матеріальної скрути, підтримували його дружнім словом. Серед шанувальників геніального поета були одесити не лише творчих професій. Володимир Бернатович був лікарем. Студентом Київського університету брав участь у проводах труни з тілом Тараса Шевченка з Києва до Канева. Написав спогади «Похорон Тараса Шевченка». Вони були надруковані у львівській газеті «Слово».
Андрій Денисевич, родом з нинішнього Балтського району. Навчався на юридичному факультеті Київського університету. Викладав у недільних школах. У січні 1861 року разом із іншими підписав листа до Тараса Шевченка з подякою за надіслані для шкіл примірники «Кобзаря». У травні того ж року зустрічав прах поета у селі Микільському біля Києва, на лівому березі Дніпра.
Андрій Денисевич був людиною дуже діяльною, намагався втілювати заповіти Тараса Шевченка в життя, брав участь у студентських заворушеннях. На початку 1862 року утік за кордон, служив офіцером сербської армії, боровся за незалежність братньої Сербії.
1863 року Андрій Денисевич брав участь у польському повстанні, дослужився до командира підрозділу у чині майора. За рішенням російського військового польового суду полоненого офіцера повстанців було розстріляно навесні 1864 року.
Про Михайла Федоровича Комарова теж поінформовані одесити. Читали про них і передплатники «Одеських вістей». Лише нагадаємо, що М.Ф. Комаров – (1844 -1913 рр.) український бібліограф, критик, фольклорист і лексикограф. Як шевченкознавець вивчав головним чином життєвий шлях поета і бібліографував літературу про нього. Підготував нарис «Про життя і пісні кобзаря Т.Шевченка» (1881 р.), але цензура не дозволила видання. Склав «Библиографический указатель материалов для изучения жизни и произведений Т.Г. Шевченко» («Киевская старина», 1886, № 3-4). Грунтовно доповнена, ця праця 1903 року вийшла в Одесі окремим виданням, заклавши основи наукової бібліографії. 1912 року Михайло Комаров упорядкував «Вінок Т. Шевченкові. Із віршів українських, галицьких, російських, білоруських та польських поетів» одну з перших антологій, присвячених Кобзареві. Додамо, що Михайло Федорович – автор статей про могилу Шевченка, нові видання творів поета і вшанування його пам’яті.
А Варвара Рєпніна – вірна шанувальниця Тараса Шевченка, допомагала поширювати «Живописную Украину», підтримувала поета в роки заслання.
…Над домовиною на місці поховання було змуровано цегляне склепіння, насипано два яруси землі й обкладено камінням на зразок степової могили. Згодом було встановлено дубовий хрест.
Друзі поета ухвалили заснувати на Чернечій горі школу його імені. Скоро слово мовиться, та не скоро діло робиться. Тривалий час нічого з того задуму не виходило. Через сімнадцять літ після того, як наш Тарас відійшов у інший світ, збирати кошти почали в Одесі.
Газета «Одесский вестник» оголосила збір. Ініціативу популярного видання підтримали інші. Повідомлення вони друкували на почесних місцях, виділяли шрифтами. Називалися прізвища тих доброчинців, які жертвували на справу народної освіти. Газети наголошували: важливо не стільки внести значні кошти, а важливо визначити, зі скількох трудівничих сум складеться увесь збір.
Таке широке висвітлення збирання коштів в одеських ЗМІ того часу тривало рік. А далі… Жодна газета не згадувала про Шевченкову школу. Щезли з газетних сторінок і листи в номер на цю тему. Двадцяті роковини пам’яті про Шевченка відзначалися мовчанкою.
Навесні 1881 року в країні назрівало нове революційне піднесення. Це викликало особливе занепокоєння уряду. Поліція вживала заходів, щоб не допустити у дні роковин смерті поета революційних виступів. Були заборонені навіть урочисті панахиди, призначені у найбільших містах країни.
Громадськість занепокоїлася: чи не присвоїли одеські газети народні гроші? Та скоро причина мовчанки розкрилася.. Виявляється, генерал-губернатор вирішив підстрахуватися і заборонив громадську акцію.
…Зібрані майже 2000 рублів редакція «Одесского вестника» передала родичеві поета Тараса Шевченка, Варфоломію Григоровичу, на впорядкування могили, оскільки на школу виявилося замало коштів.
Протягом 1883-1884 років могилу було упорядковано, встановлено чавунний хрест. У цій справі теж взяли активну участь Михайло Комаров та Варвара Рєпніна.
В Одеському державному архіві зберігався оригінал звіту Варфоломія Шевченка до редактора газети про використання грошей. Тут і встановлення огорожі, будівництво хати для сторожа, насадження довкола останнього притулку поета фруктових дерев.
Ось що писав родич Кобзаря до газети: «І нині в хаті біля могили живе постійний сторож з обов’язком, крім догляду за цілісністю, поливати квіти і дерева…»
Так деревами і квітами у Каневі зросла шана одеситів до Тараса Шевченка.
Із 1883 року по 1933 рік могилу Кобзаря доглядав Іван Олексійович Ядловський. За переказами, 9-річний Іванко зустрічався з Тарасом Шевченком на Чернечій горі, коли той шукав собі місце для поселення.
…Пізніше в хаті І. Ядловського було обладнано світлицю. На стіні висів портрет Т. Шевченка, на столі лежав «Кобзар». Відвідувачі читали тут вірші поета, записували свої враження до Книги відвідувань, заведеної з 1897 року. Тут побували тисячі людей. Бували тут і зарубіжні шанувальники.
Приїздили, звісно, і шанувальники з Одеси: Іван Бунін, Шолом-Алейхем, Петро Ніщинський, Микола Аркас, Антоніна Нежданова. Важко повірити, що хтось із шанувальників українського слова не побував на високій горі над Дніпром, не вклонився Тарасові.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля,
І неситий не виоре
На дні моря поле, – вчувалися і мені у хвилях Дніпра рядки з поеми «Кавказ».
Глибоку, щиру шану до Кобзаря передано у вірші «Канев» одесита Івана Рядченка:
Святыня наша, тихий Канев,
ты потрясаешь нас, как гром.
Здесь, думой очи затуманив,
Кобзарь гуляет над Днепром…
…Легко и трепетно до дрожи!
И даже белый пароход,
чтоб дум поэта не тревожить,
как бы на цыпочках идет.
Останнім часом стало доброю традицією вручати нагороди за високохудожні твори в галузі літератури, мистецтва, театру, музики, виконавської майстерності на Шевченковій горі. Минулого року лауреатом Національної премії ім. Тараса Шевченка став одесит Володимир Рутківський, який певний час працював у нашій газеті. Він отримав з рук Президента України Віктора Януковича найвищу літературну нагороду.
… Сад Шевченкової музи плекають нащадки.
