Нещодавно в обласному театрі ляльок відзначили сторіччя від дня народження його засновника – Юзефа Ароновича Гіммельфарба.

З історичної довідки на сайті театру: «Одеський обласний театр ляльок був заснований у 1932 році. Почав він свою роботу при Театрі юного глядача, а очолив його учень і сподвижник Сергія Образцова Юзеф Аронович Гіммельфарб, заслужений діяч мистецтв України. Він пропрацював головним режисером театру 40 років. Під його керівництвом театр ляльок досяг значних успіхів як професійна театральна трупа. Як драматург, він залишив десятки п'єс, які й сьогодні входять до репертуару багатьох театрів України і зарубіжжя».

У фойє театру відкрилася виставка, присвячена ювілярові. Про Юзефа Ароновича тепло згадували не лише колеги, але й близькі. Їм – слово.

Євген Гіммельфарб – син, режисер, поет, заслужений діяч мистецтв України:

– Батько прийшов до театру у 1927 році. Йому було 14 літ. Учень токаря на заводі Жовтневої революції, він захопився театральним мистецтвом (а тоді були популярні ТРАМи – театри робітничої молоді) і був помічений Миколою Васильовичем Зайцевим – керівником ТЮГу. Мій батько вважав його своїм учителем і перші ролі зіграв у театрі юного глядача. А у ТЮГ з 1925 року існувала група родоначальників театру ляльок, і вела цей напівпрофесійний колектив художниця Галина Вітольдівна Павлович. Таким чином, батько почав свою діяльність ще до того, як театр ляльок став професійним…

…У 1944 році він повернувся до Одеси – і дізнався, що батьки його загинули у гетто, а із усієї родини, – у нього були ще два брати і сестра, – він один залишився серед живих. І цей біль він ніс у собі усе життя, але долав його, занурюючись у світ своїх духовних засад і ділячись цим з людьми, – рятував його театр. Ми жили у дворі театру, на Пастера, 62, – у кімнаті, непридатній для житла. Вранці мама вибігала добувати що-небудь їстівне, треба було якось виживати, сестра йшла до школи. А він лежав у ліжку й робив руками якісь дивні рухи, – так він розробляв мізансцени, придумував вистави. Ось куди вкладалася його душа…

У театрі я увібрав у себе те, про що не можу не сказати. Там був величезний стіл з різьбленими ніжками, за яким актори читали п'єси, – він, навчений Миколою Васильовичем Зайцевим, робив це скрупульозно і професійно. А я сидів під столом – і боявся звідти виповзти, щоб не порушити цю атмосферу серйозності й зосередженості. А потім я бачив, як вони виходили на сцену – і це було священнодійством.

…Він виходив до глядачів перед виставою з лялечкою і розмовляв з ними, готував їх. І головне, що ця лялечка жила в його руках, і було чітко видно, як він до неї ставиться і як вона – до нього. Це був живий діалог, який заражав глядачів вірою у те, що ці лялечки духовні, наповнені людським змістом.

У батька були особливі руки – руки актора. Жести його були відібраними, артистичними, точними. Я хочу сказати про принципові риси його характеру. Це доброзичливість, двосторонній зв'язок – батько чув кожну людину, завжди – у будь-якому стані, ніколи не нав'язував свій стан, він налаштовувався на хвилю людей, з якими спілкувався. Ніколи не робив суворих, грубих зауважень акторові, але завжди терпляче й ретельно домагався того, чого можна домогтися від конкретного актора, – і його любили за це. Популярність батька була великою. Коли люди, які знали його, звертаючись до мене, говорять «Юзефе Ароновичу», мене це дуже радує, тому що – живе людина…

Мінна Колкер, донька:

– Батько, який важко переживав загибель своїх рідних під час війни, усі сили спрямував на відновлення театру, який він створив. Він був одержимий ідеєю організації роботи самостійного, рівноправного з іншими театру, який має свої неповторні особливості й можливості. Це стало метою його життя.

Батько не виходив з театру, і ми з братом Женею теж пропадали там. Тихо, як мишки, були присутні скрізь: під столом – під час застільних репетицій, у майстернях, на сцені за ширмою під час вистави. Ми відчували атмосферу театру, стан батька і мимоволі засвоювали уроки взаєморозуміння. Одна за другою виходили вистави, які ставали подіями. Театр працював для дітей і для дорослих. У той час треба було доводити, що театр ляльок може це робити. Батько розробляв свою теорію і методику мистецтва театру ляльок. Постійно шукав талановитих людей – якщо в освітлювача або монтувальника декорацій раптом проявлявся акторський талант, батько завзято працював, розвивав у них цей дар. У нього був дар розуміти інших людей, вселяти віру у свої можливості. При цьому він був вимогливим у роботі, боровся з найменшим проявом несмаку: досить було його погляду поверх окулярів – і всі розуміли, що потрібно виправляти промах.

…Я пам'ятаю – високий, гарний чоловік стоїть на авансцені. Зала, заповнена дітьми, затихає – вони помітили поруч із його обличчям ляльку. Вона жива, спілкується з цією людиною і разом вони спілкуються із залою. Люди та ляльки любили його.

Ілля Гіммельфарб, онук:

– Він був одеситом і любив своє місто. Багато разів дід збирався переїхати до Києва, Москви, Ленінграда, і вже виникали цілком реальні варіанти обміну квартири, але щоразу знаходились не менш реальні причини, щоб залишитися в Одесі. І було зрозуміло, що нікуди він не виїде із цього міста, тому що просто не зможе дихати іншим повітрям. У діда було дивовижне почуття гумору, негучне, іноді уїдливе, що доходило до сарказму, але таке, що завжди зберігало первісну доброту і сум.

Юзеф Аронович Гіммельфарб, мій дід, умів без гучних слів і програмних заяв збирати навколо себе талановитих людей, наповнювати їхнє життя сенсом творчості. Йому був зовсім чужий якийсь пафос. Театр – не храм, де священнодіють жерці в білих шатах, лунають солодкоголосі гімни на честь Мельпомени, – а веселе співтовариство майстровитих, талановитих людей, що несуть добро кожному, хто його потребує. …І тільки смутна, ледве іронічна усмішка з роками все частіше з'являлася на його обличчі. Так, звичайно, добра основа обов'язково переможе, без цього не можна. Щоправда, людське життя занадто коротке…