Тетяна Олійник народилася в останню неділю липня, коли радянська країна традиційно відзначала День Військово-Морського Флоту. Чи міг цей біографічний факт стати присудом долі? Тетяна обрала рідкісний для жінки шлях моряка.
– Можливо вплинув приклад двоюрідного брата бабусі, який був капітаном у Прибалтиці, друзі-моряки другої бабусі – одеситки. Можливо дух Одеси, де я, киянка, часто бувала у дитинстві, – говорить вона, знову приїхавши сюди у справах до Одеської національної морської академії – її «альма-матер».
Як їй вдалося вступити до цього навчального закладу, куди тоді приймали лише чоловіків? Стати першою в незалежній Україні жінкою-капітаном?
Права вважатися курсантом вона домагалася 7 років. Нарешті, Василь Зальотов, який був тоді ректором вузу, сказав: «Ви мене вбили своєю наполегливістю». І дав їй дозвіл складати вступні іспити на заочне відділення. Але перед цим Тетяна вбила тією ж наполегливістю міністра морського флоту Тимофія Гуженка, від якого усе залежало. Випробування вона пройшла успішно. На той час першокурсниця Олійник мала досвід роботи другим штурманом. Мала червоний диплом технічного і річкового училища в Києві, закінчила на «відмінно» морехідне училище ім. лейтенанта П.П. Шмідта у Херсоні. До вступу до ОВІМУ (колишня назва Морської академії) три роки відпрацювала на пасажирських суднах на посаді матроса і керманича. Потім – третім і другим помічником капітана на суднах типу «річка-море» Головного управління річкового флоту (нині АСК «Укррічфлот»). Багато разів, будучи старшим помічником, Тетяна Віталіївна у 90-ті роки минулого століття заводила до Одеського порту пасажирський лайнер «Маршал Кошовий».
Згодом вона сама стала наставником молодих кадрів. І за 35 років служби на флоті підготувала не один десяток штурманів, більшість з яких тепер капітани далекого плавання і працюють у великих іноземних судноплавних компаніях.
– Насамперед, я навчаю молодих моряків того, що роботу в морі потрібно любити і їй бути відданим, – говорить вона. – Звичайно, флот залишається однією з небагатьох сфер діяльності, де можна легально заробити, щоб забезпечити себе й родину. Лише одного матеріального стимулу замало для того, щоб тривалий час перебувати в обмеженому судновому просторі, у відриві від благ цивілізації й не шкодувати про це. Це можна стерпіти, якщо вважати, що судно – твій дім. І вибір професії зобов’язує не просто перебувати на судні, але й любити його.
У неї склалися свої концептуальні погляди на галузеві проблеми. Незалежна вдача дає їй можливість відкрито висловлювати свою думку. Обстоювати її перед судновласниками, сперечатися з міністрами, бути супротивником скорочення екіпажів.
– Якщо жінка обирає чоловічу професію, то повинна бути на щабель вищою від багатьох з тих, хто її оточує, – говорить
Т. Олійник.
Зараз вона господиня маленької плавучої держави, яка називається т\х «Іван Сергієнко», що працює у складі АСК «Укррічфлот». Це суховантаж типу «річка – море» вантажопідйомністю у 3 тис. тонн. Він піднімається по Дніпру, вантажиться в Запоріжжі, а потім сміливо виходить у води Середземного моря, доставляючи продукцію заводу «Запоріжсталь» у болгарські, турецькі, грецькі порти. Якщо вдається, перечікує велику хвилю. Якщо ні – іде у шторм. І отут потрібно проявляти майстерність судноводіння.
Але головне, це дотримання святої заповіді капітана: забезпечити збереженість судна, вантажу та екіпажу, говорить
Т. Олійник. Важливі усі чинники, починаючи від виучки моряків до взаємодії між ними, що особливо яскраво проявляється в авральних ситуаціях. Тому вислів «екіпаж – єдина родина» для неї сповнений глибокого змісту. І вона багато сил віддає створенню в ньому атмосфери дружби та згуртованості.
По-своєму, моряки не просто її підлеглі, але і її діти. Там працює і її син. На борту упорядковано квітник з понад сотнею рослин у горщиках. Втім, і вдома, біля плити, вона теж на своєму місці, такою народилася, так її виховали викладачі, наставники, колеги. А найбільше – мама Людмила Володимирівна, яка найнадійніше підтримує Т. Олійник у її незвичайній, але аж ніяк не легкій долі.
