У закарпатців є казка про те, звідки взялися їхні гори. Коли Бог задумав створити світ, він послав чорта в пекло по землю. Чорт був злодійкуватий і частину землі сховав у роті, за щоку. Бог благословив землю, і вона почала рости, розбухати. Розбухала й у чорта в роті – той почав її випльовувати. Кожна виплюнута грудка ставала горою. Від прикрості чорт заплакав – і тоді з гір заструменіли річки…
Закарпатські річки неглибокі, стрімкі, а їхні русла – камінь на камені. Великих річок усіх шість – Уж, Латориця, Боржава, Ріка, Теребля й Тересва. У Закарпатті бере свій початок Тиса.
Протягом майже дев'яти століть маленьке Закарпаття переходило від одних держав до інших. 1086 рік відзначений наскоком половців, що дійшли до Мукачевого та зруйнували місто. У 1241 році через Галичину та Закарпаття пройшли монголо-татарські орди Батия (описано в повісті
І. Франка «Захар Беркут») і знову постраждали Мукачеве, Хуст, Берегове. Тоді й з'явилися замки: Нялаб (під Королевим, циганською столицею краю), Невицький (під Ужгородом), Квасівський (під Береговим), Угочанський, або «Канковград» (у Виноградові), Хустський, Чинадіївський (слугував резиденцією борця за угорську незалежність Ференца Ракоці) і, нарешті, знаменитий Паланок (у Мукачевому), який побудував подільський князь Федір Корятович.
У 1526 році почалося турецьке панування: Закарпаття було поділено на три частини. Більша з них (по Мукачеве та Хуст) відійшла до Трансільванії, або Семиградського князівства, що перебувало під протекторатом султана, а ужгородські землі й сам Ужгород – до Австрії, де панували Габсбурги.
Починаючи з 1649 року Ватикан поступово став запроваджувати на цих землях церковну унію: оголошувалося про об'єднання православної та католицької церков при верховенстві Папи Римського. Проте значних успіхів у такій політиці вдалося домогтися тільки до XVIII століття.
Тут хазяйнували і угорці, й чехи, і австрійці, й німці, і польська шляхта. Чи не тому в горах виникали загони опришків – народних месників: Фокас, Варга, Сивохоп, Баюрак, Шугай… Але найперший серед них – Олекса Довбуш, закарпатський Робін Гуд, син покутського селянина Довбущука. Сім років верховодив він у Закарпатті й на Буковині і вершив суд народний, а загинув у двадцять шість років від жіночих чарів.
У вогнях повстань почалося століття вісімнадцяте. Над горами й долами був чутний потужний звук трембіти, 3-4-метрової труби. Мов телеграфом із полонини на полонину летіли сигнали-вісті: трембіта попереджала про небезпеку, кликала на боротьбу. Тисячі закарпатців спускалися з гір, ставали під прапори семиградського князя Ференца Ракоці ІІ – вождя угорського повстання 1703-1711 років. Повстанці захопили головні міста: Мукачеве й Ужгород, але, попри допомогу Петра І (послав обоз зі зброєю, а в червні й спеціального свого посла Давида Івановича Корбе), 1711 року закарпатцям довелося пережити прикрість поразки й опинитися під владою Австрії. Незабаром сюди в'їхали німецькі графи Шенборн-Бухгейми, що одержали в дарунок від Габсбургів частину Мукачевого та побудували біля Чинадієвого лісовий палац – будинок-календар: 365 вікон, 52 кімнати і 12 входів (нині санаторій «Карпати»). В Ужгородському замку влаштувалися єзуїти.
У 1789 році австрійський імператор Йосип ІІ перетворив мукачівський замок Паланок на політичну в'язницю. Це був імператорський відгук на французьку революцію. У 1848 році вибухнула революція вже в Угорщині, і під впливом національного руху влада в Закарпатті перейшла в руки буржуазно-дворянської інтелігенції. Відомі постаті того періоду – А.І. Добрянський, угроруський громадський діяч (дід художника І.Е. Грабаря), письменник-просвітитель О.В. Духнович… Почалося культурне відродження Угорської Русі: відкривалися школи, видавалися газети, журнали, книжки. У 1867 році була утворена Австро-Угорська імперія, до якої ввійшло й Закарпаття, тобто воно стало внутрішньою колонією цієї держави.
У цей період будуються лісохімічні заводи в Перечині, Сваляві, Великому Бичкові, цегельно-черепичні заводи в Береговому та Мукачевому, розширюється солекопальня у Солотвиному, виникають деревообробні підприємства. Було прокладено три залізниці, що сполучили Будапешт із Галичиною через Ужок, Воловець і Ясіню. Але саме в цей час почався відплив трудового населення до США, Канади, Латинської Америки. (Одну із свалявских околиць стали називати Бразилією, бо звідти багато родин виїхали за океан.) Так, з 1899-го по 1913 рік Закарпаття полишили понад 95 тисяч чоловік, а за весь час – понад 750 тисяч. Що їх там чекало, ми довідалися з повісті Короленка «Без языка».
У Першу світову війну до Карпат прийшли російські війська. Валерій Брюсов у цей час писав у вірші «На Карпатах»:
«Вздохни же ожиданным мигом,
Друзей возвращенных встречай,
Так долго под вражеским игом,
Словно раб, томившийся край.
Здесь поставьте стяг единенья
Нашедших друг друга славян!»
У 1919 році за Сен-Жерменським мирним договором, продиктованим Антантою, колишня Угорську Русь, яка одержала після революції 1919 року назву «Руська Крайна», тепер як «Підкарпатську Русь» було передано буржуазній Чехословаччині.
Під час Другої світової війни Закарпаття було перетворено на величезний концентраційний табір. А 29 червня 1945 року в Москві було підписано договір між Радянським Союзом і Чехословаччиною про Закарпатську Україну, на підставі якого цей край включено до складу УРСР. 22 січня 1946 року утворено Закарпатську область, що стала всесоюзною оздоровницею.
Крім лісів, що безжалісно знищуються знахабнілими господарями життя, які вважають сьогоднішній день останнім, Закарпаття славится своїми унікальными мінеральними джерелами, відомими вже понад чотириста років. Першими, властиво, на себе звернули увагу гарячі джерела. У 1558 році з Царгорода через Русь Карпатську поверталися посли Івана Грозного. У повідомленні, поданому цареві, серед інших важливих повідомлень є й таке: «В горах Полонинных, на реке Угле, меж тех рек и гор, есть кладезь, а в нем вода сладка, что грушевый квас. Да есть и иные кладези, ино вода в тех как уксус, а иные как кислые щи… И есть источец, в нем садится сера… Вода из тех гор течет, ово горяча, как можно яйцо сварити, а иные теплы, а иные студены. И на те воды многия люди приходят, больные и всякими недуги одержимые кладутся в те воды. И всем приходящим бывает здравие и исцеление».
Закарпатська вода зі струмків і річок пахне травами, смолистим корінням, і в ній завжди вгадуєш присмак води мінеральної. Що менший струмочок, то цей присмак у ньому виразніший, і вода де кислувата, де солонувата, де зі шляхетною гіркуватістю, де йодом відгонить, де сірководнем або чимсь метаново-болотним. Ці «буркути» – і в селах, і на дорогах, і в лісах, у горах. Закарпаття буквально сочиться мінеральними водами.
Тут з давніх давен не тільки п'ють мінеральні води, але й лікуються ними, приймають мінеральні ванни – у ямах, бочках, казанах. Що стосується свалявских мінеральних вод, то вони користуються популярністю вже понад сто років. Їх вивозили до багатьох країн, навіть до Америки, і продавали там як «аптечну воду» за досить високою ціною. Всі свалявські джерела перебували у володіннях графа Шенборна-Бухгейма і здавалися в оренду. Зараз в Україні зареєстровано понад 500 мінеральних джерел, із яких понад 300 – у Закарпатті. Але якщо свалявські мінеральні води («Лужанську» «Поляну квасову» – аналоги «Боржомі») треба додатково газувати, то води соймівські та шаянські – не треба: ідуть із глибин уже слабогазовані й поряд з келечинською водою мають властивості кровотворення. Чи не тому місцеве населення, що регулярно вживає цю воду, іменовану квасом, не хворіє.
Однією з визначний пам'яток краю є її храмова архітектура. Дерев'яні церкви побудовані переважно в ХVІІ – ХVІІІ століттях, і майже кожна з них – твір виняткової цінності. На Ужанщині переважають церкви шатрового типу, що вважається найдавнішим і безсумнівно місцевим. У долинах річок Латориці та Ріки панує стиль бароко (наприклад у Бистрому). На Рахівщині трапляються церкви готичного стилю, запозиченого із сусідньої Трансільванії. І нарешті, п'ятий тип – гуцульський. Його класичний зразок – знаменита Струківська церква в Ясіні, «перлина народної архітектури Закарпаття». Є й унікальні церкви, розташовані на полонині, наприклад у колишньому селі Кужбії – православна церква Успіння Божої Матері, вона не зовсім стара (1937 року), але відкрита тільки на свято Покрова 14 жовтня – сюди з'їжджаються із усіх довколишніх сіл.
У Закарпатті виявлено багато корисних копалин. У давню давнину в Берегівському районі розробляли родовища золота, галунів, які застосовували для видублення шкір (відомі карпатські овечі кожухи) і готування мінеральних фарб. Галунові заводи були у Квасовому, Мужієвому, Дідовому. У районі Вишкова був виявлений мінерал кіновар, який цінувався на вагу золота, бо з нього виготовляли стійку фарбу. Але найбільше ртутне родовище – це Боркутське.
З місцевим тваринним світом можна познайомитися в невеличкому звіринці поблизу селища Буштино Тячівського району. Звіринець розташований на правому березі Тиси й обіймає площу близько 6 га. Тут можна побачити й вепрів, козуль, ведмедів, рисей, лисиць, білок, куниць. Є й хижі птахи – соколи, яструби, шуліки. До визначних пам'яток краю варто віднести унікальне гірське озеро Синевир і долину нарцисів: у березні цю долину прикрашають проліски, у квітні – білоцвіт, а в травні – суцільний килим нарцисів. Є водоспади – Скакало, Шипот (висота близько 30 м), чимало історико-краєзнавчих музеїв. У селі Пилипець працює музей дерев'яних церков із макетами близько 30 храмів Закарпаття (справжній храм тут-таки – церква Різдва Богородиці, 1780 р.), у Колочаві – «Старе село», «Стара школа», «Бункер Михайла Штаєра», музей-меморіал «Блок-пост». В Ужгороді – музей народної архітектури.
Край багатий на ягоди, гриби на будь-який смак, лікувальними травами. Повітря насичене запахами ялини, смереки.
Але найбільше багатство багатонаціонального Закарпаття – люди, які бережуть і шанують мови й традиції своїх народів.
