І знову краєзнавці з клубу «Моя Одеса» рушили вивчати область. Цього разу – до Тарутинського району, який розташований за дві із лишком сотні кілометрів від Одеси і де живуть люди 104 національностей.
Серед перших поселенців у цих краях свого часу були німецькі колоністи, запрошені російським імператором Олександром І. Умови їх переселення були дуже вигідними. Перші 136 сімейств одержали від царського уряду по 60 десятин землі на родину у вічне користування. Крім того, вони на 50 років звільнялися від податків і військової повинності. Німці були добрими фермерами, і скоро їх господарства стали взірцевими. Надалі сюди переселилося багато поляків, болгар. Наприклад, у самому Тарутиному 1827 року мешкало 938 чоловік, із них 678 німців і 248 поляків.
Після поразки Росії в Кримській війні 1853-56 рр ці землі перейшли до Молдавського князівства, але за 20 років знову були повернуті до складу Росії.
На кінець XIX століття Тарутинський район став головним торговельним і адміністративним центром усіх німецьких колоній Бессарабії. Тут працювали прядильно-ткацька й тютюнова фабрики, дві олійні, завод сільськогосподарських машин, млин, було добре налагоджене виробництво черепиці. Успішно розвивалося сільське господарство.
На початку ХХ століття в Тарутиному вже налічувалося 4270 жителів, із них 3 тисячі німців, 1020 євреїв, а також росіяни (переважно старообрядці), українці, молдавани, гагаузи, вірмени. Тут ташувалася Євангельско-лютеранська консисторія (церковна адміністрація). Була німецька гімназія, демонстрував фільми приватний кінотеатр.
Цікаво, що німці-колоністи щороку справно відзначали День урожаю, День матері, День нації, День коронації Карла ХI, які здавна святкувала вся Німеччина.
У 1940 році Бессарабія увійшла до складу СРСР, і влітку цього ж року німці були депортовані до Німеччини. З прикрістію ці люди, що влаштувалися тут понад століття перед тим, спорудили добротні будинки, налагодили свій бізнес, поховали в цих землях рідних, збирали речі… «Святе місце пусткою не стоїть», і з Вінницької області переїхало в ці краї 800 родин.
«Велике переселення» на цьому не закінчилося. У 1946 році радянський уряд вирішив створити на території району армійський полігон площею 24 тисячі га, для чого були відселені жителі п’ятьох сіл (567 дворів).
Після його ліквідації 2002 року директор ТОВ «Бородіно» Олександр Паларієв узяв під оренду частину землі, побудував тваринницький комплекс (на 8 тисяч голів овець) каракулевої та місцевої фрумушицької порід.
На цих же рідних для нього землях, де колись ташувалося село Стара Фрумушика,
О. Паларієв створив етнографічний комплекс «Фрумушика Нова».
Просто неба зібрані воєдино молдавське, гагаузьке, болгарське, українське подвір’я, садиби німецьких та єврейських колоністів, російські козачі будиночки.
…Екскурсоводка відчиняла двері всіх будинків, розповідала й показувала, як жили люди в цих краях 120 – 130 років тому.
Болгари, наприклад, часто будували дім спочатку на одну кімнату, потім до неї прибудовували в міру потреби інші. І у них виходив довгий і зручний «будинок-паровозик». Болгарські жінки неодмінно носили все життя на голові чорну хустку – як жалобу по п’ятсотлітньому турецькому ярмі. На стінах – гарні ошатні вовняні килими. Стільців немає – тільки лави.
Єврейські будинки з високими стелями, просторим коридором, численними кімнатами – бо в родинах традиційно було багато дітей. У спальні батьків клалися валізи, щоб у будь-яку мить можна було швидко зібратися й виїхати. У будинку для цього було два входи-виходи. Меблі добротні. Прекрасний письмовий стіл, піаніно. При вхідних дверях на правому укосі прикріплено мезузу, що містить сувій із молитвою для дому. До речі, багаті євреї першими в регіоні стали для їжі користуватися індивідуальним посудом.
Молдавський будинок – під очеретяним дахом. У центрі кухні – невеликий «журнальний столик», за яким родина їла, сидячи на маленьких стільчиках або на підлозі. Затишні килими на стінах і підлогах. Великі скрині. Величезна піч, на якій могла спати родина.
У німецькому протестантському будинку ікон немає, а на стіні в головах добротного дерев’яного ліжка – маленький хрест-«розп’яття». Дуже зручна дубова майстерно сконструйована, з красивим різьбленням платтяна шафа, гарне стародавнє дзеркало, якому близько 200 років. При вході в дім на стіні – невелика чаша з освяченою водою.
Двері та віконні рами гагаузьких будинків пофарбовані в їхні улюблені зелений і жовтий кольори. Меблі такі, як у більшості жителів Бессарабії XIX-XX століть.
Оригінальний меморіал виселених сіл – «Пагорб пам’яті», будь-хто охочий може встановити пам’ятний знак, хрест.
На території «Фрумушики Нової» також створено етнографічний музей. А поруч – підвал, де визрівають різні вина. Ми дегустували сапераві, каберне та цитрон.
Є тут і міні-зоопарк, ставок із качками й лебедями. Можна порибалити або пополювати на фазана, дикого кабана, найнявши будинок, кімнату, садибу для відпочинку на природі. А можна просто заночувати на запашному сіннику.
У цьому комплексі сільського туризму ми снідали плачиндами з бринзою та яблуками. На обід нас пригощали ніжним челогачем із ягнят, овечою бринзою, гарячою молдавською мамалигою, німецькими смаженими ковбасками, болгарською ракією.
Несподіванкою для всіх стали цілі алеї, прикрашені врятованими скульптурами наших колишніх вождів: кілька десятків пам’ятників і погрудь Леніну, Сталіну, Марксу, Кірову, а також із робітниками, селянами, піонерами. І навіть Джеком Лондоном!
На іншому великому майданчику зібрано вишукані античні скульптури, що тішать око відвідувача.
У магазині туркомплексу «Фрумушика Нова» купили сувеніри й рушили до Одеси, мріючи про нові подорожі.
