Він – Герой Росії та Киргизстану, син планети Земля, який став її 375-м за рахунком космонавтом. Випускник Харківського вищого військового авіаційного училища льотчиків, полковник, льотчик-космонавт Саліжан Шакирович Шаріпов сьогодні в гостях у газети «Одеські вісті».
– Саліжане Шакировичу, багато молодих людей радянської епохи мріяли про космічний політ. Ви, напевно, теж були серед них?
– Мрія подивитися на нашу планету з висоти безкраїх просторів Всесвіту не полишала мене ніколи. Але задля того, щоб реалізувати її, необхідно було самому робити якісь кроки. Я, уже маючи досвід служби військовим льотчиком, написав у 1990 році рапорт на ім’я начальника Центру підготовки космонавтів Володимира Шаталова з проханням розглянути мою кандидатуру на зарахування до загону космонавтів. А за два місяці мене викликали до Москви для проходження відповідного відбору. Багато комісій довелося там пройти. І, звісно, особлива увага приділялася стану здоров’я людини, тому, чи здатний її організм ефективно функціонувати в складних умовах космічної невагомості. А остаточне рішення все таки ухвалював військовий відділ ЦК КПРС. Таке було правило. І на цьому завершальному етапі прискіпливо перевірялися мої морально-ділові якості, ідейні, політичні погляди, біографічні дані та належність до КПРС.
– Ви – син звичайних радянських трударів, того ж 1990-го подолали цей складний багатоступеневий етап відбору. Але бути зарахованим до загону космонавтів не означає одразу піднятися в космос?..
– Саме так. Підготовка до польоту – це дуже довготривалий, важкий і відповідальний процес. Дехто готувався до нього 15 – 20 років. Хтось піднявся в космос, комусь через різноманітні обставини не судилося. Хочу вам сказати, що починаючи з 12 квітня 1961 року, з першого Гагарінського старту, лише близько 550 людей повторило його маршрут. Мені пощастило: я – один з них, 375-й за рахунком в світі, перший з Киргизстану та і 88-й з 120-ти радянських і російських космонавтів. З часу зарахування до загону космонавтів цієї миті я чекав 8 років. І в січні 1998 року моя мрія здійснилася.
– Нам, які не пізнали космічної невагомості, важко уявити, що відчуває в таку хвилину космонавт або астронавт. Ці почуття важко передати?
– Гама емоцій переповнює людину, яка здійснила крок у космічний простір. І їх, справді важко передати. Ти піднімаєшся на кораблі зі швидкістю 9 кілометрів за секунду, за добу здійснюєш 16 обертів навколо Землі і, дивлячись на нашу блакитну планету з космосу, переходиш на іншу ступінь сприйняття та по-особливому розумієш, якою, у порівнянні з безмежним Всесвітом, маленькою й тендітною є наша Земля. І в таку мить так хочеться, щоб люди жили на ній мирно, оберігали, а не знищували її у кривавих війнах.
– А як космонавти усвідомлюють після старту, що все – вони в космосі?
– Оскільки в кораблі сильна вібрація, космонавти пристібнуті до крісла, і зрозуміти в такому стані, що настала невагомість, важко. У нас є така традиція, ми беремо з собою м’яку іграшку і підвішуємо її на нитці за люк. На старті нитка натягнута, а коли бачимо, що іграшка попливла, то усвідомлюємо, що ми в космосі. А іграшку ми називаємо індикатором невагомості.
– А які ще є традиції у космонавтів?
– Напевно, хтось чув про те, що перед стартом ми дивимося чудову художню кінострічку «Біле сонце пустелі». А ще перед стартом у космос обов’язково ставимо свій автограф на номері готелю, у Байконурі. Такі от у нас традиції.
– До речі, для Вас, російського космонавта, першим стартовим майданчиком став не Байконур, а Космічний центр імені Кеннеді. Чому?
– В Роскосмосі так вирішили. Це був один зі спільних американо-російських польотів у межах програми «Спейс Шатл». Разом з шістьома астронавтами NASA в ролі спеціаліста польоту я піднявся в космос на транспортному кораблі багаторазового використання, під час якого ми здійснили стиковку з російською орбітальною станцією «Мир», куди доставили необхідний вантаж, займалися науковими експериментами і, провівши ротацію астронавтів, за дев’ять діб благополучно повернулися на Землю. А за шість з половиною років, у жовтні 2004-го я взяв курс в космос вже з Байконура як командир корабля «Союз ТМА-5». А екіпаж наш знов був інтернаціональний, до складу якого, окрім мене, входили російський і американський бортінженери Юрій Шаргін і Лерой Чіао. Провівши на Міжнародній космічній станції низку наукових досліджень і експериментів, за 10 днів Юрій Шаргін разом з членами екіпажу «Союз ТМА-4» повернувся додому, ну а ми з Лерой Чіао замінили їх, впродовж півроку продовжуючи зосвоювати космічний простір та здійснивши за цей час два виходи у відкритий космос.
– Як Вам дихалося чистим киснем? А якщо з наукової точки зору, то які завдання Вам довелося виконувати у відкритому космосі?
– Під час свого другого космічного польоту я провів у відкритому космосі близько 10 годин. Чистий кисень є чистий кисень, і коли повертаєшся на МКС, то чомусь відчуваєш запах пластику. А ще, дивлячись на станцію збоку, відчуваєш її дихання. Нібито перед тобою живий організм, у якого є серце, мозок. А щодо нашого з Лерой завдання, то у відкритому космосі ми виконували технічні монтажні роботи. Наприклад, встановили на зовнішній поверхні модуля «Зірка» антени, необхідні для комунікацій з європейським вантажним кораблем, який незабаром планували відправити до МКС. Окрім того, з метою перевірки роботи в космічних умовах аварійного радіобуя системи «Коспас-Сарсат» я запустив на орбіту наносупутник.
– А у Вашій практиці були позаштатні ситуації?
– Були. Наприклад, під час другого польоту, коли йшов на стиковку з МКС, на кораблі відмовили двигуни на гальмування. Мені пощастило, що вперше на «Союз», який я пілотував, був поставлений другий комплект двигунів, що дозволило мені перейти з автоматичного на режим ручного управління, і зупинити космічний корабель за 30 метрів від МКС та не зіткнутися з міжнародною космічною станцією, вартість якої оцінюється в понад 150 (!) мільярдів доларів США. Траплялося й таке, що впродовж півтора місяці мій раціон харчування складала одна банка консервів – 70 грамів омлету з куркою. Потім десь два роки на цю їжу дивитися не міг
– МКС – це на сьогодні єдина станція, де несуть космічну вахту космонавти й астронавти?
– Так, це наш спільний космічний дім, площа якого приблизно дорівнюється площі футбольного поля. Там є російський і американський сегменти. Але працюємо ми разом, як єдина дружна родина. Допомагаємо одне одному, обмінюємося досвідом і знаннями. Адже разом виконуємо таку відповідальну й потрібну роботу. А російську орбітальну станцію «Мир» потопили в 2001 році в Тихому океані.
– Саліжане Шакировичу, Ви узбек за національністю, народилися в Киргизстані, громадянин Росії. А ще у Вашому житті була Україна. До речі, лише Ви з випуску Харківського вищого військового авіаційного училища льотчиків зразка 1987 року стали космонавтом?
– Якщо зразка 1987-го, то лише я. Але, наприклад, за чотири роки до мене цей же виш закінчили космонавти Юрій Гідзенко, Володимир Дежуров та Юрій Маленченко. А щодо України, то вона не була, а є в моєму житті. А Харків моє друге рідне місто. Його та своє училище я намагаюсь відвідувати принаймні кожні два роки. Стільки друзів, викладачів, однокурсників там залишилося! Ну а Україні, яка, як і я, святкує свій день народження 24 серпня, хочу побажати, щоб вона квітнула, а її армія міцнішала. А ще бажаю всім миру та дружби між народами. Адже ми всі діти однієї чудової планети Земля!
