Витираючи дрібні сльози, Катерина Олексіївна Двиборочин (на знімку) із Конопляного Іванівського району цитує народну мудрість: «Як не було щастя змалку – не буде його й до останку».
Маючи за плечима 92 роки, здавалося б, можна було й забути лихі роки, жити сьогоденням, але пам’ять уперто повертається до дитинства, молодості…
Мати померла, коли Катрусі було п’ять. Батько швидко привів у дім нову дружину, яка виявилася справжньою мачухою для маленької дівчинки, зранку й до вечора знаходячи їй роботу. Особливо нестерпним стало життя, коли помер батько. Землі у них було багато, то змушувала восьмирічну дитину цілий день працювати в полі.
Про знущання над сиротою сусіди розповіли бабусі, яка жила у сусідньому селі, і та фактично викрала дитину. Дорогою додому, щоб розрадити онуку, купила дівчинці в райцентрі маленькі срібні сережки. Через багато років Катерина надягла їх своїй донечці.
Саме з бабусею пов’язані її найсвітліші дитячі спогади. Та відсудила для дитини батькову хату, отримували стабільний дохід від землі, тож жилося добре. Катерина Олексіївна згадує своє життя до 15 років як щастя.
Та немічну бабусю забрала дочка, а дівчина перейшла жити до своєї хати, де оселився двоюрідний брат із сім’єю, який вирішив влаштувати її життя.
І гірке сирітство вилилося в тяжке заміжжя: у 16 років її видали за набагато старшого чоловіка, та ще й до великої родини.
– Була скоріш наймичкою в чужій хаті, ніж коханою дружиною. У великому цебрі замочувала одяг усіх членів родини, – розповідає Катерина Олексіївна. – Влітку прала на річці, а взимку – в ополонці. Від такої роботи постійно боліли руки – білизна була лляною і дуже важкою, та й багато: як вивішаю – весь двір займала.
За роки заміжжя нажила з чоловіком двох дітей. А коли ходила вагітна з донькою, чоловік помер – і стала зовсім чужою в його сім’ї. Продала двох своїх корів, купила лісу та збудувала хатину, господарювала на землі, що дісталася від батька.
Наприкінці 40-х років західноукраїнські селяни з острахом вели розмови про створення колгоспів, куди збирали майно та худобу. Уповноважені ходили попід хати, забирали картоплю й залишки зерна. В цей неспокійний час і приїхали вербувальники з Одещини. Жінка продала за безцінь хату, купила в лісгоспі лісу, навантажили все у вагони і поїхали подалі від колгоспів та від податків. Приїзд до Євгенівки нічого доброго не віщував. Тут люди жили ще бідніше, ніж вони на Івано-Франківщині. Думали, що є зерно – буде вдосталь хліба, а на ділі тітка їй з іншими переселенцями передавала картоплю, щоб не голодували.
Всім приїжджим колгосп збудував землянки. Працьовита і товариська, Катерина відразу знайшла спільну мову з сусідами. Сапала норми в степу, доглядала телят на фермі, а коли дочка вийшла заміж і пішла в декретну відпустку, взяла її групу корів і пропрацювала дояркою 22 роки. Спочатку групи були великі – до 30 голів, щоправда, не всі відразу доїлися. Пізніше, коли ввели машинне доїння, стало по 18. Та старші жінки не поспішали переходити на доїльні апарати: корови їх вибивали з рук, та й за доїння руками платили більше. Вправна та скора в роботі, Катерина Олексіївна була гарною господинею, охайною і працьовитою, але пропозиції про заміжжя відхиляла: згадувала своє нещасливе дитинство, боялася, щоб ніхто не ображав дітей.
Ввесь час у роботі, збирала копійку до копієчки, щоб допомогти дітям, та й нову хату потрібно було будувати. Поки син служив в армії, виписувала виноград у колгоспі, продавала вино, а потім, взявши позику, все-таки збудувала нову садибу.
Досягнувши пенсійного віку, невтомна трудівниця ще працювала охоронницею, підмінною дояркою, ходила на гарман чистити кукурудзу – вдома не сиділа. А ще багато вишивала – як змолоду, так і в зрілі роки. Її вишивки зараз зберігаються у шкільному музеї. Здала на зберігання і квиток переселенця.
Катерина Олексіївна і сьогодні скора в рухах, намагається обходитися без сторонньої допомоги. Соціальний працівник виконує роботу, яка їй не під силу. Проте палісадник перекопує ще сама, нікому не дає до рук лопати. Секрет свого довголіття вбачає в русі. А ще – ніколи не споживала м’яса. На долю не нарікає, хоча життя видалося нелегке. Найбільшим скарбом таки вважає здоров’я, адже коли воно є, то й усе є: і наснага до роботи, і натхнення для подолання перешкод, і охота до життя.
