Ім’я нинішнього голови Одеської обласної ради Миколи Тіндюка добре відоме в регіоні, для якого він зробив багато корисного, ось вже майже чотири десятиліття працюючи в органах виконавчої влади і місцевого самоврядування. Як сумлінного і діяльного депутата обласної ради кількох скликань, його шанують жителі багатьох територіальних громад Тарутинського, Біляївського, Балтського та інших районів Одещини, де за активної участі Миколи Андрійовича чимало зроблено у плані газифікації населених пунктів, прокладання водопровідних мереж, ремонту та будівництва шкіл, дитячих садків, закладів охорони здоров’я, культури, спортивних майданчиків, інших об’єктів сільської інфраструктури.
Приймати зважені рішення на посадах першого заступника голови облдержадміністрації, а згодом – заступника і першого заступника голови облради йому давали можливість багатий життєвий досвід, глибокі знання законодавства. Виходячи із вищесказаного, журналіст редакції, під час зустрічі з головою облради перед Днем місцевого самоврядування, поставив йому наступне запитання:
– Шановний Миколо Андрійовичу! Хотілося б у переддень свята дізнатися Вашу думку про місцеве самоврядування, його роль і значення в житті регіону, країни. Знаєте, якось довелося почути таке: сільський голова сьогодні – це і швець, і жнець, і на дуді гравець. Тобто, універсальний представник влади, який вирішує ледь не всі проблеми своєї територіальної громади…
– Те, що Ви сказали стосовно сільського голови – лише одна ланка всієї системи місцевого самоврядування. А взагалі, якщо говорити про місцеве самоврядування в загальній структурі влади в Україні, то йому належить ключова роль в організації суспільного життя країни в цілому і нашого регіону зокрема. На цю тему я часто веду мову зі слухачами Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії держуправління при Президентові України. Учасники цих зустрічей – в основному сільські голови, секретарі сільських рад, голови і заступники голів районних рад та інші представники органів місцевого самоврядування.
Головне, що я хотів би відзначити. Перше: у п’ятій статті Конституції України записано, що єдиним носієм влади в Україні є народ. І народ реалізує своє право управляти державою через органи виконавчої влади та місцевого самоврядування. Якщо подумати і порозмірковувати, як же пересічний громадянин реалізує це право, то, на мій погляд, тут є проблема. Бо пересічний українець, скажімо, не бере участі у призначенні, а перед тим – обговоренні кандидатур на посади керівників органів виконавчої влади. Але опосередковано він це право може реалізувати шляхом обговорення на сходах громад, доносячи свою думку через органи місцевого самоврядування. Бо обирає до них депутатів, а ті, в свою чергу, обирають свої робочі органи (постійні комісії, президію, нарешті – очільника ради), які і мають враховувати думку кожного пересічного громадянина. Тому під час прийняття відповідних рішень, скажімо, на рівні обласної ради, ми ще в попередньому скликанні (навіть за відсутності Закону «Про доступ до публічної інформації») запровадили (першими в Україні) попереднє розміщення відповідних проектів рішень, що розглядатимуться на черговій сесії, на нашому сайті – для того, щоб і структури управлінські, і юридичні та фізичні особи, і, зрештою, кожен громадянин, могли висловити свою думку стосовно того чи іншого проекту рішення. Чи слід його приймати, чи ні? А коли доопрацьовувати, то в якому аспекті? До речі, коли цей механізм запрацював, то чимало громадян почали звертатися з відповідними пропозиціями, зауваженнями, навіть запереченнями. І ці звертання, згідно з регламентом, розглядалися на засіданнях профільних комісій, на їх спільних засіданнях, на президії облради і лише тоді виносилися вже безпосередньо на сесію для ухвалення відповідного рішення з того чи іншого питання. Ми ніколи не відмовлялися і не відмовлятимемося в подальшому від безпосереднього спілкування з людьми.
Для прикладу. За рішенням фракції Партії регіонів облради я був призначений одним із кураторів Балтського району разом із колегами – головою Балтської райдержадміністрації Василем Марковичем Бабанським та директором Балтського педагогічного училища Сергієм Івановичем Іванніковим. Я не буду багато говорити, що ми там зробили, чого досягли у вирішенні питань економічного і соціального характеру. Хочу підкреслити принциповий момент, що стосується єдності. У даному випадку – єдності команди. Маю на увазі – і тамтешніх органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, і депутатського корпусу району та міста Балти разом з мером у вирішенні різноманітних питань. Ми спільно визначаємося з черговістю їх вирішення, залученням ресурсів для цього, пріоритетами. З цим усим ми йдемо до людей, заручаємося їхньою підтримкою і діємо. Тоді все і виходить. І не тільки на прикладі Балтського району. Так повинно бути скрізь. Таким чином, можна говорити про те, що люди залучаються безпосередньо до обговорення, прийняття і реалізації рішень. Звичайно, у кожного – різна відповідальність. Тим більше – у посадової особи. Але якщо отак вибудовувати свою роботу, то, звичайно, можна розраховувати на позитивний результат.
Знову ж таки, я вів мову про сходи людей, зустрічі з громадськістю, відвідини населених пунктів тих чи інших районів… В одній із телепередач казав, що мені сьогодні не обов’язково їхати до того чи іншого району знайомитися (за досить тривалий час роботи в органах виконавчої влади і місцевого самоврядування я всі райони дуже добре вивчив: їх вади, переваги, потенціал, проблеми, перспективи). Треба, якщо їхати, то з конкретними пропозиціями щодо вирішення найзначущіших, найактуальніших проблем. Скажімо, я мав наприкінці листопада, як куратор, у своєму районі провести прийом громадян за встановленим графіком. Я це зробив. Незважаючи на те, що змінив крісло, ставши головою облради. Мені нібито у Балтському районі і представлятися особливої потреби нема. Ми достатньо серйозно працюємо там з колегами – депутатами облради (про що вже частково йшлося). Але визначитися, як нам рухатися вперед, окреслити шляхи для вирішення найголовніших проблем, треба. А найголовніше у цьому всьому – щоб був вагомий результат нашої спільної діяльності. І якщо ми визначаємося, хто ж є найвідповідальнішою ланкою місцевого самоврядування в країні в цілому і в регіоні зокрема, то тут я абсолютно з Вами згоден: це якраз сільські ради та їхні посадові особи. Бо вони стоять найближче до людей. Бо люди насамперед ідуть до сільського чи селищного голови зі своїми проблемами. І те, що він може вирішити (якщо це порядна та відповідальна людина, якій довіряють), то він, звичайно, вирішує. Не вистачає власних сил, недостатньо їх у нього (неї), є інші структури – районного та обласного масштабів. Але просто відмахнутися від людських проблем і сказати «це не моє» і «знати нічого не знаю» – так не повинно бути! І зараз я хочу продовжити дану лінію щодо підвищення відповідальності саме цієї керівної ланки органів місцевого самоврядування.
До речі, якщо згадати наше законодавство про місцеве самоврядування, місцеві ради в Україні, то, скажімо, у старому законі навіть виписано, що сільські, селищні та міські ради є радами базового рівня. Тобто, там, де люди безпосередньо живуть – це основа. У діючому нині законодавстві такої норми, на жаль, немає. Але від цього сутність місцевого самоврядування і його посадових осіб не змінилася. На сільські, селищні та міські ради покладена сила-силенна обов’язків та повноважень. Є чим займатися на місцях! Відповідальність – дуже велика! А звідси виникає питання, до речі, закладене у цьому ж самому законодавстві («… для виконання повноважень відповідні ради наділяються матеріальними та фінансовими ресурсами»). На жаль, ресурсів – і матеріальних, і фінансових – недостатньо для виконання повноважень, визначених у діючому законодавстві. Що робити? Сакраментальне питання прямо за Чернишевським! Важливо не лише задавати це питання, а й знати, як робити? І які наслідки цієї роботи повинні бути? І у цьому плані абсолютно логічною є ініціатива Президента України щодо розробки Концепції реформування місцевого самоврядування і територіальної організації влади. Ви знаєте, що проект Концепції обговорювався на державному рівні і на рівні громадських об’єднань, Асоціації обласних та районних рад, у сільських та селищних радах. Багато є поглядів на те, як нам вибудувати саме місцеве самоврядування як владну структуру базового рівня. Бачиться в тім числі і повернення до цілком виправданої практики, котра була раніше і полягала в тому, що органи місцевого самоврядування рівня області, району повинні мати у своєму підпорядкуванні утворені ними ж органи виконавчої влади (точніше – виконавчі органи). Оце є система розбудови влади як по вертикалі, так і по горизонталі, про яку ми часто говоримо. Це непроста справа. Можна говорити про перегляд повноважень сільських, селищних рад – з визначенням механізму реалізації цих повноважень, переглядом Бюджетного і Податкового кодексів. Для того, щоб якраз зміцнити фінансову базу для вирішення цих питань.
Але й цього недостатньо буде. Треба подивитися, що ми маємо взагалі, коли говоримо про реформування територіальної організації влади. А звідси – і можливої адміністративно-територіальної реформи. Взагалі, якщо так порозмірковувати, то – чи може існувати окремо адмінреформа, суть котрої полягає в перегляді функцій і повноважень різних органів влади, включаючи і центральні, і місцеві? Може! Можна так зробити. Інше питання – а територіальну реформу можна зробити без адміністративної? Скажімо, об’єднати п’ять-шість селищних чи сільських рад в одну? Дві-три області в одну? Чи якесь інше регіональне утворення? Можна, але не треба! Тому що ця суто арифметична дія ні до чого не призведе. Свого часу, у 2005 році, нам казали: давайте ми об’єднаємо три-чотири селищні ради, і всі в них будуть багатшими. При тій системі утворення бюджетів, розподілу повноважень, ніколи ніхто не стане багатшим. Щоб зрозуміліше було: три бідні сім’ї об’єднали в одну. Скажіть, будь ласка, від цього люди стануть багатшими? Ні, відповім я, ніколи! Вони будуть ще біднішими, тому що для більшого колективу потреба у послугах різного характеру суттєво зростає. Значить, ми виходимо на необхідність здійснення адміністративно-територіальної реформи з переглядом функцій повноважень, зони відповідальності і забезпечення їх відповідними ресурсами, але одночасно з переглядом, скажемо так, сутності територій. Це завдання непросте. Воно, знову ж таки, виписане в Концепції реформування місцевого самоврядування і територіальної організації влади. І запропоновано вирішення цих проблем розбити на два етапи. Перший – до 2015 року. З урахуванням тієї обставини, що Концепція ще не прийнята. Триває її обговорення з аналізом пропозицій, що вже надійшли з місць, де кожен бажаючий міг висловити свою точку зору стосовно побудови системи влади, зокрема, територіальної організації системи влади. Можливо, у зв’язку з глибоким аналізом пропозицій дещо змістяться у часі і перший, і другий етапи. Але те, що перший етап пов’язується з аналізом ситуації, опрацюванням механізмів, врахуванням зауважень і пропозицій із місць, – факт. Другий же етап стане періодом практичної реалізації всесторонньо виваженої Концепції. Що для цього зробити треба ще? Змінювати законодавство. І, до речі, не тільки закони, пов’язані з діяльністю місцевих органів влади. Маю на увазі документи, що регламентують діяльність місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Цього абсолютно недостатньо. Адже є Основний Закон – Конституція України. І оці питання – з територіальною організацією влади – повинні бути закладеними насамперед у Конституції. А вже потім, виходячи з Основного Закону, слід вносити зміни у старі, або напрацьовувати нові законодавчі та нормативні акти. До речі, раз я згадав Конституцію, то зачеплю ще один аспект. У 1997 році Україна приєдналася до Європейської Хартії місцевого самоврядування. А Конституція, за якою ми зараз живемо, – 1996 року. Між іншим, Україна підписала Європейську Хартію місцевого самоврядування без будь-яких застережень і виключень. Тобто згоджуючись із нею за всіма параметрами і аспектами. Хоча наша організація влади, місцевої влади та місцевого самоврядування насамперед, не в усьому відповідає положенням Європейської Хартії. І це ще один суттєвий посил для того, щоб у такому саме аспекті змінити Основний Закон нашої держави, нашого життя, якщо хочете.
Ось що на сьогодні, зокрема, представляє місцеве самоврядування у загальній системі. Воно є! Є і серйозні здобутки! Але є й проблеми. І їх слід вирішувати комплексно, я б сказав, вдумливо, обов’язково з обрахуванням наслідків проведення реформ! І ще про одне в цьому ж ракурсі. Я завжди, під час прийняття рішення на будь-якому рівні, чимало років працюючи в органах виконавчої влади і місцевого самоврядування, виходив із заповіту – не нашкодь! І ми повинні ним керуватися у своїй діяльності. У тому числі реформуючи і місцеве самоврядування, і територіальну організацію влади. Усі подібні дії мають бути спрямованими до людини, на користь людини. Я виходжу з тези, на якій постійно наголошує Президент України. Адміністративні та соціальні послуги повинні підійти до людини найближче. Саме наблизити ці послуги до людини, а не людина має за ними бігати! Саме у цьому розрізі повинна здійснюватися і адміністративно-територіальна реформа. Тоді можна вважати, що ми на правильному шляху, на європейському шляху.
