Олега Сороченка з Йосипівки призвали до армії 10 жовтня 1986 року. А вже через чотири місяці його з товаришами по службі повезли в аеропорт і сказали: «Зараз вилітаємо до Афганістану».
Там і відбулося справжнє бойове хрещення Олега Леонідовича. Спочатку був Кабул, а потім – Баграм, де солдат прослужив два роки і десять днів. Одразу він потрапив до батальйону, що займався ремонтом автомобільної техніки, а дещо згодом був водієм «КамАЗу», перевозив запчастини. Поруч із батальйоном ташувався аеродром, де постійно сідали і злітали бойові літаки. Тож не раз пілоти потрапляли під бомбардування ворогів, у повітрі спалахували, немов блискавки, збиті літаки та вертольоти, на очах Олега Леонідовича гинули люди...
– Все навкруги горіло мов у пеклі, – говорить О. Сороченко. – Не один раз доводилося подумки прощатися з життям. Та я завжди гнав геть погані передчуття, бо вдома мене чекали матір і сестра.
Олег Сороченко – з тих солдатів, що останніми полишили афганську землю. 15 лютого 1989 року для нього скінчилися ті страшні будні, і разом зі своїми побратимами він вирушив на Батьківщину.
З Москви Олег Леонідович літаком вилетів до Одеси, а звідти взяв таксі до Йосипівки, хоча в кишенях не було вже жодної копійки. Але таксист, побачивши молодого воїна-інтернаціоналіста у новенькій формі, погодився відвезти його додому і на місці отримати розрахунок.
Як Олег радів, коли повернувся в рідні місця! Тут усе було таке миле його душі – зелені поля, пагорби, навкруги свої, знайомі люди. Стиснув в обіймах заплакану матір, розцілував сестру, і наче важкий-преважкий камінь з душі впав: ось вона – дорога серцю домівка, ось вони – найрідніші у світі люди!
Трохи оговтавшись, Олег Леонідович влаштувався на роботу до місцевого колгоспу, а згодом познайомився із вродливою дівчиною Оксаною Мокрянською. 10 листопада 1990 року гучно справили весілля, народили та виховують двох діточок, вже тішаться онуком.
Майже півтора десятка літ О. Сороченко господарює на землі самостійно. Має свою техніку, обробляє паї земляків і ніколи не цурається допомоги у розвитку рідного села. Постійно виділяє гроші на ремонт школи та інших об’єктів соціальної сфери, грейдерує та розчищає від снігу сільські вулиці… Одне слово, лідер місцевої громади завжди може розрахувати на підтримку цього підприємця.
– Про свою тривожну молодість згадую часто, – говорить Олег Леонідович. – Таке не забувається. Шкода лише, що за ці роки я не зміг знайти жодного свого побратима. Коли була війна, нам не дозволяли робити так звані армійські фотоальбоми. Та й, якщо чесно, не було такої можливості. Донині якось розгубилися адреси, імена та прізвища солдатів, з якими служив. А неодноразові пошуки в інтернеті не увінчалися успіхом. Життя змінює людину, тож упізнати когось нині – велика проблема.
Олег Сороченко неодмінно бере участь у всіх зібраннях, на яких зустрічаються воїни-інтернаціоналісти. Зараз неоднозначно оцінюються дії тодішнього керівництва СРСР. Але чоловік переконаний, що такі речі, як мужність, вірність і відданість Батьківщині не піддаються переоцінці.
– Мій дорослий син працює в органах внутрішніх справ, – сказав на завершення бесіди «афганець». – А я молюся Богу, щоб ні він, ні його ровесники ніколи не зазнали того, що довелося пережити нашому поколінню.
