В день нашого знайомства солдат Євген Білоусов готувався до свого чергового тривалого відрядження.
– Знову на навчання вирушаєш? Не втомився гризти граніт військової науки? – усміхаючись, перепитували у хлопця його товариші по службі.
– Ні, не втомився. Так треба. Для цього я й пішов до війська, аби навчатися, – пакуючи речовий мішок, коротко відповів воїн-контрактник.
Так, того дня думки механіка-водія БМП 28-ї окремої гвардійської механізованої бригади солдата Євгена Білоусова були повністю зосереджені на одному: вчасно прибути до 184-го навчального центру, що на Львівщині, де впродовж кількох місяців йому належало пройти ще одну армійську школу – школу молодшого командира.
Після успішно подоланого до цього «деснянського обкатування» хлопцеві до напруженого ритму навчання було не звикати. А ще восени 2011-го його військове майбутнє ледве не обірвалося на порозі Ізмаїльського об’єднаного міського військового комісаріату. Пішов юнак туди за повісткою, гладко та рівно пройшов комісію з призову, вже подумки уявив себе у військовому однострої, а тут… зненацька йому повідомляють, що поточного року «ліміт» з добору в строковики вичерпано. Вибір був небагатий: або чекати на весну, або, як запропонував військком, піти служити зараз, але за контрактом.
– Я та мій товариш Сашко Федосьєв на цю пропозицію відреагували без зайвих вагань і після оформлення відповідних документів невдовзі вирушили навчатися на гранатометника до 169-го навчального центру Збройних сил України, що дислокується на Чернігівщині, в селищі Десна, – поділився власними спогадами воїн-контрактник Євген Білоусов.
Різницю між тим, як працювати зварником «на хазяїна» в одній із приватних фірм і як вимірювати солдатським кроком полігонні поля, він відчув одразу. За його словами, останнє – складніше, зате й почесніше та цікавіше.
Звісно що деснянський гарт пішов на користь: хлопець і фізично зміцнів, і «знімати» умовного супротивника на відстані понад півкілометра добре навчився. Вже взимку 2012 року він став до строю 28-ї окремої гвардійської механізованої бригади. А влітку того ж 2012-го, озброєний своїм гранатометом, успішно «терористам» протидіяв. Це було, коли, за легендою, під час українсько-американського навчання «Сі Бриз» у складі свого механізованого підрозділу разом із українськими морськими піхотинцями він спочатку відбивав напад протизаконних військових формувань, а згодом захоплював та знищував їхню базу та живу силу супротивника.
У строю 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону частини впродовж всього 2013-го йому й надалі довелося інтенсивно відпрацьовувати саме миротворчі питання. Адже вже рік минув, відколи на базі цього передового підрозділу мехбригади була сформована перша ротна тактична група. Цей мобільний підрозділ зорієнтований на досягнення успіху у швидкоплинному та динамічному сучасному бою. Це так званий зведений загін, до складу якого входять лише воїни-контрактники: піхотинці, танкісти, снайпери, які наполегливо навчаються взаємодіяти між собою та розмовляти на полігоні мовою, притаманною маневреним, здатним діяти автономно миротворчим підрозділам.
Несе службу в ньому і солдат Євген Білоусов. Щоправда, вже обіймаючи посаду не гранатометника, а механіка-водія БМП-2. Цей фах опановував на «деснянському обкатуванні» у 169-му навчальному центрі. І якщо раніше одним із його головних завдань було здійснити з гранатомета вогневе ураження броньованих засобів супротивника, то нині – протидіяти цьому.
На своїй штатній «беемпешці» він уже наїздив кілька сотень кілометрів, виконуючи вправи зі стрільб зі спареного кулемета ПКТ і автоматичної 30-міліметрової гармати 2А42. Брав участь в навчаннях, що проходили на Широколанівському загальновійськовому полігоні, та в конкурсі на найкращий механізований взвод ЗС України, що торік проходив на Житомирщині.
Солдат Білоусов не звик зупинятися на досягнутому. Тому знов вирушає на навчання. Закінчивши свого часу профтехучилище за фахом «зварник-монтажник», він у цивільному житті надовго не затримався, обравши непростий армійський шлях. І, за словами заступника командира 28-ї окремої гвардійської механізованої бригади з виховної роботи підполковника Івана Калетніка, хлопець крокує цим шляхом досить упевнено. За місяць-півтора він повернеться на Одещину, до свого колективу. І товариші по службі, кохана дівчина Марина зустрінуть Євгена вже не солдатом, а молодшим сержантом. Вони зустрінуть змужнілого молодшого командира, який за понад два роки служби за контрактом уже здобув дві військові спеціальності, а нині опановує третю – командирську. А навчатися Євген не втомився. Він цього прагне!
