Перкусіоніст Костянтин Наполов – випускник Одеської музичної школи ім. П.С. Столярського. Свого часу 26-річний музикант навчався в Гаазькій Королівській консерваторії (Нідерланди). Він учасник і переможець багатьох національних і європейських міжнародних конкурсів, фестивалів.
Костянтин дедалі більше вдосконалюється в мистецтві, експериментує, шукає нових форм звуковидобування. Багато виступає в Європі. А у квітні приїде до нашого міста зі своєю новою програмою. Що в ній буде запропоновано одеситам? Про це Костянтин Наполов розповів в інтерв’ю «Одеським вістям».
– Костянтине, почнімо нашу розмову з такого запитання: хто такий перкусіоніст? Чим він відрізняється, наприклад, від барабанщика?
– Барабанщик – це людина, зосереджена на виконанні музики на ударній установці, наприклад, у складі музичної групи. Класична ж перкусія – це дуже широке поняття, яке об’єднує в собі музичення на щонайменше трьох сотнях наявних нині ударних інструментів. Ударні досі перебувають на піку свого розвитку, особливо в країнах Західної Європи. Спеціально для перкусії писали музику багато які композитори, серед них слід згадати Шостаковича та Стравінського. Від 70-х років почали з’являтися великі музичні групи ударних інструментів, які існують досі. Мистецтво перкусії зараз розвивається в таких країнах: як Голландія, Німеччина, Франція, Австрія, Японія, Китай, США. Ну й, саме собою зрозуміло, – у країнах Південної Америки, на Кубі, у Малайзії.
Коли композитор пише музику для ударного інструмента, який на професійній сцені досі не використовувався, кожен виконавець мусить сам вивчити цей інструмент, звернутися до досвіду гри на ньому в тому фольклорному середовищі, для якого він характерний.
– Отже, опановуючи ударний інструмент, Ви зокрема занурюєтеся в певну національну культуру?
– Неодмінно. Ніяк інакше. Наприклад, нещодавно мені випало грати на тайгонгах, і для цього я спілкувався з цікавими людьми з Малайзії, які дуже багато що мені розповіли про особливості гри на цьому інструменті. А от із ансамблем «Davai Perkusion» (тріо перкусіоністів, засновником і учасником якого став Костянтин Наполов – прим. авт.) ми виконували один із наших хітів – «Косарі» українського композитора Георгія Черненка. Цей твір виконують на косах. Спеціально для нашого колективу Черненко написав аранжування, і вийшла дуже успішна річ. За два роки ми виконали цю композицію чимало разів у різних частинах Голландії. Європейська публіка сприймає українську культуру дуже добре.
– Хотів би перейти до Вашого становлення як музиканта. Адже все починалося в рідній Одесі?
– Мої батьки працювали в Чорноморському морському пароплавстві, і я багато часу проводив на круїзних суднах. Мені було років п’ять-шість, коли я під час музичних вечорів за столиком почав стукати та відбивати ритм гучніше, ніж барабанщик. Невдовзі став брати невеликі уроки гри на ударних інструментах. Із цього все почалося. Пішов до школи, а потім до економічного ліцею. Планувалося, що буду пов’язаний з точними науками. Але вийшло, що вони мене не особливо цікавили. До того ж від дев’яти років я вже грав у юнацькому біг-бенді, у Воронцовському палаці. В одинадцять років я вступив до Одеської середньої спеціальної музичної школи-інтернату ім. П. С. Столярського, до класу перкусії. Звідти й почалася моя професійна діяльність.
У школі Столярського викладав чудовий ударник Вадим Леонов. Цей чоловік відкрив мені очі на світ ударних інструментів, і він же подав ідею вступати до Київської консерваторії. На своїй машині він привіз мене до Києва на прослуховування до одного з уславлених класичних ударників, концертмейстера ударних національного оркестру Київської філармонії, викладача консерваторії Володимира Колокольникова. До консерваторії я вступив із першого разу. Це потребувало великих зусиль, але й стало важливою сходинкою для мене.
Кожен крок у своєму житті я намагаюся направити на набуття ширшого світогляду, адже для творчої людини це вельми важливо. І в Києві був такий серйозний етап. На той час в Одесі у свої 17 років я вже виступав у професійному оркестрі. Грав на барабанах багато концертів із різними одеськими музичними групами, такими, як «Діти Фіделя» та біг-бенд Голощапова…
– Як батьки поставилися до Вашого вибору професії – або навіть життєвого шляху?
– Це був вибір батьків і, зокрема, мого батька. Я нещодавно зідзвонювався з ним і дякував за зусилля, яких він доклав, щоб я став музикантом. Він зробив так, що я люблю свою роботу. Я з родини із середнім достатком і в дитинстві завжди був при ділі, вільного часу в мене не було. Відвідував багато різних секцій: ковзани, бойові мистецтва, малювання, мовна школа… Мені здається, що це було правильно. Моя мама каже, що в мене не було часу на дурості.
– Закінчивши Київську консерваторію, Ви рушаєте до Нідерландів, у Гаагу. Чому саме туди? Що Ви для себе взяли з європейської вищої школи, не тільки в сенсі освіти, але й самої культури, атмосфери? Адже це вже дещо інший світ.
– Коли я в Києві працював заступником концертмейстера в оркестрі, ми побували з гастролями в Голландії. Там мене помітили й запросили вступати до консерваторії. Звичайно, ніхто жодних гарантій не давав. Після восьмимісячної суворої підготовки я вступив.
Голландія сама собою є не тільки столицею сиру й тюльпанів, наприклад, але це ще й один зі світових центрів розвитку мистецтва різних напрямів. Зокрема, у сфері ударних інструментів. Якщо ти митець і у тебе є цікаві новаторські ідеї, то тут ти можеш себе реалізувати сповна. Сама країна надає величезну кількість можливостей, зокрема й фінансових. Я сам неодноразово одержував гроші з голландських фондів на навчання, на інструменти…
– Це був ще один щабель, який розширив Ваш творчий обрій?
– Ну, це вже етап, коли немає кордонів і меж. Справа в тому, що голландський і англійський продакшнз живлять увесь світ. Наприклад, те, що ми бачимо видатного в популярній музиці або в кіноіндустрії – це все здебільшого виробництво цих двох країн. Загалом, якщо досягаєш успіху в Голландії або в Англії, досягаєш і світового успіху, що зробити дуже непросто.
– Велика конкуренція серед перкусіоністів?
– Це не те що конкуренція, це війна! Можна порівняти: коли їси смачне варення й на стіл зрониш крапельку, утворюється група мурах, які намагаються цю крапельку з’їсти. Це те, що зараз у Голландії. Втім, так завжди було. Із цим можна впоратися, якщо день починається о 7 ранку й закінчується о 12-й ночі – цей час проводиш у репетиціях і працюєш над саморозвитком.
– Яку музику Ви граєте? Є якісь певні Ваші жанри?
– Вважаю, що професійний артист мусить уміти робити все. Особливо те, чого ніколи раніше не робив, тобто – вносити новаторство. На мою думку, це один із найважливіших аспектів творчості. Тому ніколи не припиняю експериментувати. Я завжди в пошуку чогось нового: нового виконання, нового звуковидобування, нових творів. Наприклад, зараз дуже щільно співпрацюю із сучасними композиторами, формую репертуар із написаного для мене.
Важливою та знаковою для мене є співпраця із українським композитором Максимом Шалигіним. Це цікавий і популярний у Європі автор. Його музику ні із чим не можна порівняти. Ніжна, інтимна, подеколи ж дуже сувора. Його творам властиві нестандартні форми виконання та звуковидобування. Тому їх дуже непросто виконувати. Кульмінацією нашої співпраці стала робота, яку Максим написав для мене – «Musique de fer». На цю композицію ми недавно зняли кліп. На наступний рік запланована прем’єра концерту для ударних інструментів із Голландським симфонічним оркестром. Концерт також написаний для мене Максимом Шалигіним. Цього моменту я дуже чекаю, бо люблю його музику.
– Ви їдете до рідної Одеси з новою програмою. Розкажіть, що чекає одеського слухача?
– До Одеси я їду з голландським ударником Ніком Клейн-Яном. Наш виступ відбудеться в Одесі в межах музичного фестивалю «Два дні та дві ночі» 27 або 28 квітня. Дата поки що уточнюється. (У газеті буде повідомлено додатково – прим. авт.). Обоє будемо грати сольні авторські твори, тобто написані спеціально для нас. Так, я виконаю роботу композитора Тьєррі де Мей «Silence must be!» для соло-диригента з body-percussion і електронікою. Не обійдеться й без композиції на вібрафоні у стилі поп-рок. Звичайно ж, пролунає й твір Максима Шалигіна. Планується, що це буде композиція «Musique de fer». У моєму виступі також будуть задіяні такі ударні інструменти, як малий барабан, таїландські гонги, тайгер-гонги, тамтами, том-томи, сплеші, тарілки, маримба та ін.
– Погодьтеся, що це досить незвичайно й навіть екзотично для України. Наскільки у нас перспективний цей напрям? Чи готовий слухач до такої музики?
– Так, тут це може здатися незвичайним, але я впевнений, що все залежить від виконавця. Зацікавити, захопити публіку, я гадаю, вдасться. До того ж ми веземо все нове, свіже.
Що стосується розвитку перкусії в Україні, то цим питанням я збираюся зайнятися досить-таки щільно. Я вже веду переговори з українськими композиторами, як і з оркестрами й ансамблями, щоб привнести нове в культуру виконання на ударних інструментах в Україні. Відставання тут очевидне, і це потрібно якомога швидше міняти, адже у зв’язку з цим відбувається відставання і в інших жанрах музики. Крім того, тут є стереотип, що ударник – це людина, яка просто постукує на ударних інструментах. Але цей стереотип уже давно не актуальний.
– У Вас мета – зростити мистецтво перкусії в Україні?
– Моя мета – зростити це мистецтво де тільки можна. Повна ударна пропаганда! Бо це цікаво, це по-новаторски. Мені здається, що ударні інструменти ніколи не будуть досліджені до кінця. Це не розпочатий пиріг, який завжди свіжий. І Україна в цій сфері не мусить нічим поступатися будь-якій країні Західної Європи.
– Що чути з випуском власного музичного альбому? Чи записаний уже такий?
– Я це питання часто чую. Поки що не записав: волію трішки почекати. Випуск альбому – це досить серйозний крок, і він не має бути квапливим. Особливо для першого дебютного альбому. Це величезна відповідальність. У мене вже є чотири записані композиції, які чекають своєї години. Ще потрібно три твори – і можна випускати. Роботу над альбомом розпочну в найближчі півтора року.
