27 січня виповнилося 90 років Ніні Гордіївні Єрмаковій. Дивлячись на неї, мимоволі замислюєшся про мудрість долі, яка, незважаючи на роки, залишає світлим розум і доброю душу людини, яка гідно проживає своє життя. 29 років трудового стажу вона віддала роботі на Одеській залізниці. У 1977 році була нагороджена іменним годинником від міністра шляхів сполучення СРСР.
Батько Ніни Гордіївни, Гордій Трохимович Сіренко, – родом із села Журівки Черкаської області, по суті, з Шевченківських місць. У пошуках заробітку він 15-річним вирушив на південь. В Одесі працював у порту, де пізніше й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Агафією Степанівною Каранфіловою.
Як згадує Ніна Гордіївна, батьки ніколи не підвищували на дітей голос. Такого просто не водилося в їхній родині. Гордій Трохимович не палив. Його приклад наслідували й троє синів.
Родина жила на розі вулиць Пушкінської та Пантелеймонівської. У голодні
1932-33 роки Гордій Трохимович за запрошенням брата поїхав на Донбас, де трудився кріпильником на шахті біля селища Ломбардо неподалік від Горлівки. Після зміни, як усі, він ніс шматок антрациту для опалення оселі. А Агафія Степанівна, яка залишилася в Одесі, разом з подругою вирушала на Великий Фонтан, щоб купити там трохи овочів і фруктів. Потім маленька Ніна допомагала мамі продавати їх на рундуку (раніше так в Одесі називали невеликі торговельні лоточки) біля будинку. Серед найбільших ласощів тоді був печений буряк. Вона пам'ятає, як на Привозі смажили пиріжки, рибу. Загалом, так у місті намагалися вижити.
У роки війни в родині Ніни Гордіївни допомагали євреям, зокрема жінкам, яким вдалося на якийсь час відпроситися з гетто. Але у 1943 році вона сама опинилася в Австрії, на військовому заводі в містечку Дрозендорф, де робили заготовки до пістолетів. Працювати доводилося з 6 ранку до 6 вечора (австрійці й чехи працювали по 6 годин). Поруч із Ніною Гордіївною, за сусіднім верстатом, трудилася дівчина з родини австрійського лікаря Франциска Шмутермайєра. Коли вже підходили радянські війська, вона забрала Ніну Гордіївну до себе. Потім, після півтора року, проведених на військовому заводі, одеситка потрапила у табір для переміщених осіб, де й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою Павловичем Єрмаковим.
– Він закінчив військове артилерійське училище в Тамбові, – розповідає Ніна Гордіївна. – Перед війною був направлений до Риги. Потім потрапив в оточення в районі Шяуляйських боліт. Там не було ані боєприпасів, ані води. Потрапивши у полон, Микола Павлович працював ремонтником на залізниці. Оскільки наш уряд відмовився від допомоги військовополоненим з боку Червоного Хреста, вони дуже голодували й змушені були красти продукти у французьких військовополонених. Мого чоловіка ловили під час трьох втеч. Востаннє його з товаришами видав німецький селянин, на чиєму городі вони ховалися. По визволенні з полону повернувся до війська.
Назавжди Микола Павлович запам'ятав визволення Праги. Вони йшли до неї день і ніч, зупиняючись тільки для того, щоб заправити танки. І, звичайно, незабутня зустріч городян. Вони розуміли: Прагу, її унікальну архітектуру, урятували, ризикуючи та розплачуючись своїм життям, наші солдати.
Пройшовши суворими шляхами війни, Микола Павлович не захотів у мирний час продовжувати кар'єру військовика. Працював на Одеському автоскладальному заводі: токарем, майстром, начальником дільниці, начальником цеху, начальником планово-виробничого відділу, головним інженером і, нарешті, директором підприємства. Він двічі закінчив політех – механічний і планово-економічний факультети. Миколі Павловичу пропонували серйозно зайнятися наукою, але він залишився вірний підприємству. Ніна Гордіївна пробувала вступити до сільськогосподарського інституту, до зуболікарської школи. Ні те, ні інше їй не подобалося. І в 1946 році вона стала роз'їзним кореспондентом на залізниці, займалася оформленням пошти. Потім працювала колійним експедитором. Після закінчення дворічних курсів стенографії, у 1952 році, прийшла на посаду стенографістки при начальнику залізниці.
– Дуже цікавими були наради із представниками сусідніх залізниць – Румунії, Болгарії, Угорщини, які провадив заступник начальника залізниці Іван Артемович Ємець, – згадує Ніна Гордіївна. – Це були дружні зустрічі колег, партнерів. Начальник планового відділу Євген Михайлович Швараб справедливо вважався мозком управління. Він готував керівництву доповіді щодо різних напрямів діяльності дороги. Він писав їх, а я друкувала. І завдяки цьому, не маючи фахової освіти, довідувалася про залізницю усе більше й більше.
За 29 років Ніна Гордіївна лише одного разу пішла працювати до облвиконкому. Але сидіння в кабінеті й рутина були не для неї. Менш ніж за місяць Єрмакова знову повернулася на залізницю, де пропрацювала до 1974 року.
На жаль, Миколи Павловича вже немає серед живих. Поруч із Ніною Гордіївною її дочка Алла, яка обрала професію енергетика. Друга дочка – Наталя – після закінчення технікуму вимірів працювала в «Одесліфті», трохи – на залізниці. Зараз вона живе в Ізраїлі. Онучки обрали творчі професії: Ольга викладає східні танці, Катя – хормейстер. Онук Юра – фахівець із комп'ютерних технологій. У Ніни Гордіївни є ще два правнуки – Антоній і Ніколас. Старший робить успіхи в спорті й, цілком можливо, гратиме за баскетбольну збірну Ізраїлю.
У день ювілею вся велика дружна родина зібралася разом, завдяки скайпу. Не було більше відстаней і кордонів. А лише щира радість від того, що вони сильні й захищені любов'ю і порозумінням чотирьох поколінь своєї родини. Хочеться побажати Ніні Гордіївні добробуту і здоров'я. Нехай частіше приїжджають до Одеси відвідати її рідні. І нехай залишається вона головою родини, у якій будуть уже п’ять поколінь.
