«Ми ламаємо стереотипи, що створювалися не одну сотню років. Адже раніше як вважали? В'язниця – це яма, у якій утримують людей у холоді, голоді й приниженні. Сьогодні ми відкриті для суспільства, і воно може побачити усе, що відбувається за колючим дротом. Умови утримання у виправних колоніях такі, що деякі засуджені та їхні родичі не мають на волі», – сказав у своєму інтерв'ю кореспондентові газети «Одеські вісті» недавно призначений на посаду начальник Управління Державної пенітенціарної служби України в Одеській області полковник внутрішньої служби Олександр Доробалюк. – Коли на довгострокові побачення приїздять матері, дружини деяких засуджених, вони бувають приємно здивовані обставинами у кімнатах для побачень, – це, по суті, звичайні номери готелів, але тільки не за тими цінами, які існують у місті, а значно нижчими».
– Олександре Павловичу, Ваш загальний стаж роботи в системі кримінально-виконавчої служби, у правоохоронних органах – 22 роки. Коли і як відбувся вибір професії?
– Закінчуючи вісім класів середньої школи і вступаючи до автодорожного технікуму, я ніяк не пов'язував своє майбутнє з офіцерськими погонами. Скоріше, я бачив себе технічним працівником, інженером. Трудову біографію починав, працюючи на заводі транспортувальником. З заводу мене проводжали до армії. Служив на Кубі. До речі, туди їхав з Одеси й повертався додому через Одесу. Знову пішов на рідний завод. Поєднуючи роботу і навчання, незабаром одержав інженерну посаду. Але після розпаду Радянського Союзу наказав довго жити і наш завод. На той час у мене була вже родина, і треба було думати про те, як жити далі. Мені запропонували рядову посаду – контролера в Житомирській колонії. Я погодився, не дивлячись на свій диплом про вищу освіту. Потім став інструктором з бойової та спеціальної підготовки, одержав офіцерське звання...
– Працюючи стільки років у кримінально-виконавчій системі, що Ви можете сказати про сам контингент тих, хто опиняється у виправних установах? Які статті Кримінального кодексу, за якими суд призначає покарання у вигляді позбавлення волі, переважали, наприклад, 10 років тому і які переважають зараз?
– Недарма існує така приказка, що в'язниця – це дзеркало суспільства: у країні економічна нестабільність – зростає кількість злочинів, пов'язаних із цією проблемою. Якщо ж обставини в суспільстві стають криміногенними – стрімко зростає кількість засуджених по кримінальних статтях проти життя і здоров'я особистості. Проявляється така проблема як наркотики – збільшується число злочинів, пов'язаних з незаконним обігом наркотиків, – вживання, виготовлення, збут і зберігання. Сьогодні досить багато засуджених у наших установах відбувають покарання саме за цією статтею.
– Наскільки актуальне поняття «злодія в законі» на сьогоднішній день і наскільки великий вплив тих громадян, що мають подібний статус, як за колючим дротом, так і на волі?
– Завдяки прогресивному розвитку нашого суспільства й діяльності правоохоронних органів це поняття сьогодні зустрічається набагато рідше, ніж раніше, хоча ще є люди, які зараховують себе до так званих злодіїв у законі або кримінальних авторитетів.
– У колоніях вони перебувають на якомусь привілейованішому становищі? І чи існує там взагалі ієрархія?
– Безумовно, ієрархія існує. Але скоріше люди, які вважають себе авторитетами злочинного світу, здебільшого мірою самі себе проголошують такими. Того впливу на інших ув'язнених, який вони мали раніше, 10 – 15 років тому, вже немає. У цілому ж, перед законом повинні бути рівні всі, незалежно від того, за якою статтею засуджені й ким вважає себе кожен з ув'язнених. Але, звичайно, як у будь-якому колективі – у школі, в інституті, на підприємстві, тут є свої лідери. Як правило – це люди, які володіють найбільшою силою духу та енергією. У нашому ж розумінні лідер – це той, хто може допомогти адміністрації організувати людей як у робочий час на виконання змінного завдання, так і у вільний. Наприклад, створити гурток творчості у відділенні соціально-психологічної служби для засуджених. Той, хто схиляє інших до протиправних дій, це не лідер, а скоріше, навпаки. І самі засуджені, здебільшого, це розуміють.
– У своєму виступі під час призначення на посаду Ви сказали, що найголовніше завдання співробітників пенітенціарної служби – це ресоціалізація засуджених, тобто повернення їх у суспільство нормальними, повноправними громадянами. Ви також говорили, що це завдання здійсненне тільки в тому разі, коли люди в місцях позбавлення волі перебуватимуть у нормальних людських умовах, бо судом воля у них обмежена, але при цьому вони не перестають бути громадянами нашої країни. Але, крім обмеження волі, все-таки існують і інші обмеження, які деякі ув'язнені намагаються обійти? Я маю на увазі спроби передач або пронесення на територію колоній або СІЗО заборонених предметів. Як часто співробітники фіксують такі спроби, хто і що з забороненого намагаються проносити в «зону»?
– Заборонений плід солодкий. Засуджений обмежений не лише в рамках свободи, але й у певних діях. Він не може вживати алкоголь, наркотики, мати телефон. І це цілком зрозуміло, що в місцях позбавлення волі заборонені деякі, скажімо так, вільності, які є на волі. Проте, деякі родичі й самі засуджені йдуть на різні хитрощі. Найчастіше намагаються пронести мобільні телефони, гроші, спиртні напої, наркотики. Наші співробітники вилучають заборонені предмети не тільки при спробі їх пронести в охоронювані об'єкти, але й якщо все ж така спроба вдалася, на самій території. Для цього існують оперативні співробітники, які працюють досить успішно. Тому, навіть якщо заборонений предмет і потрапляє в «зону», через день-два він все одно буде виявлений і вилучений.
– Наскільки я знаю, засудженим дозволені телефонні переговори з родичами майже без будь-яких обмежень за часом. У чому ж тоді небезпека передачі мобільного телефону?
– Відповідно до чинного законодавства, телефонні переговори з родичами дозволені, але відбуваються вони за обов'язкової присутності співробітника пенітенціарної служби, під його контролем і через телефон-автомат. Ті, хто перебувають у СІЗО, телефонні розмови можуть здійснювати тільки з дозволу слідчих або судових органів. Існує таке поняття, як таємниця слідства, розголошення якої ми не можемо допустити, і у цьому випадку ми тісно співпрацюємо із правоохоронними органами.
Що стосується мобільного телефону, то він може служити засобом шахрайських дій, які повинні бути попереджені. Відомі випадки, коли шахрайські дії та дзвінки здійснювалися з номерів телефонів, власники яких перебували на території виправних колоній. Кількість заборонених предметів, виявлених при спробі їх доставки, зараз значно перевищує ту кількість, яку виявляють уже безпосередньо в охоронюваному об'єкті. Це свідчить про сумлінність і професіоналізм співробітників нашої служби.
Хочу зауважити, що багато людей, які намагаються пронести заборонені предмети на територію колонії, не знають про те, що можуть за це нести кримінальну або адміністративну відповідальність. Ми зараз через свій інтернет-ресурс роз'яснюємо громадянам усю повноту відповідальності за такі протиправні дії.
– Чи бувають якісь курйозні моменти при спробі пронести заборонений предмет?
– Бувають. Наприклад, родич, приїхавши на довгострокове побачення, намагався пронести пляшку горілки, а вона в нього вислизнула з-під одягу й розбилася на очах нашого співробітника.
– Наскільки високий рівень професіоналізму особового складу пенітенціарної служби?
– Можу заспокоїти усіх одеситів, що більшість пенітенціаріїв Одеської області – це професійні люди. Безумовно, як і в кожному колективі, є ті, хто недопрацьовує, трохи недовчилися, але для того, щоб працювати із запеклими представниками злочинного світу, треба мати досвід. Зараз серед наших кадрів багато молоді. Засуджені, які мають великий стаж за колючим дротом, добрі психологи, і обдурити молоду людину їм нескладно. Тому, молоді співробітники проходять спеціальну психологічну підготовку зокрема й у наших вузах, які готують фахівців для роботи саме в системі пенітенціарних установ.
Кожен, хто безпосередньо працює із засудженими, повинен якоюсь мірою бути психологом і вихователем. Адже ми зобов'язані випустити на волю не озлоблену людину, а врівноважену, яка усвідомила свою провину, повноправного громадянина та ще з тією або іншою необхідною на волі спеціальністю. Якщо більшість тих, хто відбув термін покарання, не повернеться назад за ґрати, отже, ми свою роботу виконуємо добре.
– Незважаючи на все більшу відкритість, співробітники пенітенціарної служби, як і ув'язнені, відчувають з боку суспільства якусь ворожість або настороженість. На Вашу думку, чому так відбувається?
– Непросто зламати стереотипи, що склалися за багатьох років. Радує вже те, що деякі громадяни навчилися вимовляти слово «пенітенціарій». Ми намагаємося бути відкритими для суспільства. Ми говоримо як про свої проблеми, так і про певні досягнення. Раніше люди всю негативну інформацію про в'язницю черпали винятково з художньої літератури й кінофільмів. Зараз ми намагаємося зламати стереотипи не лише про «тюремників», але й про засуджених, щоб суспільство не боялося прийняти їх до себе після звільнення. У нас зараз є комплекси заходів щодо підготовки засуджених до звільнення. Наприклад, людина «яка відсиділа» тривалий термін, скажімо, 15 років, безумовно, не розвивалася, тому що розвивалося за цей час суспільство… Я в своїй практиці зустрічався з такими випадками, коли людина, відбувши 10 років за гратами, боялася волі, не знала, що їй там робити. Деякі навіть не вміють як користуватися побутовими приладами, зокрема телевізором або пральною машиною. Ми пояснюємо їм і це. Жінок, у яких закінчується термін покарання, ми навчаємо бути господинями – як забезпечувати побут, готувати їжу. Ми хочемо пояснити суспільству, що переважна більшість тих, хто виходить із місць позбавлення волі, – такі ж люди, як і всі інші. До речі сказати, якщо взяти статистику пенітенціарної служби на 1000 чоловік – самогубств або захворювань на туберкульоз в місцях позбавлення волі набагато менше, ніж на волі. Але для нас кожен такий випадок це, безумовно, НП. Для засуджених ми організовуємо масові заходи, конкурси. Ми не залишаємо їх наодинці з їхньою психологічною бідою. Для себе усі старі стереотипи ми зламали, тепер – черга за суспільством.
