Шлях Юрія Олеші споріднений з епохою, в яку йому випало жити – зі злетами та падіннями, популярністю та забуттям. Але справжня творчість залишається на віки, як і найкраще з літературної спадщини Олеші залишається з нами: роман, оповідання і, звичайно, щоденники, видані в 1960-ті роки Михайлом Громовим і Віктором Шкловським за назвою «Ані дня без рядка». Ця книжка – справжній скарб мудрих думок і образних нотаток про життя, побут часу, що вже сплив в історію.
Юрій Олеша народився в Єлисаветграді (нині Кіровоград) 1899 року. Але його по праву можна вважати одеситом. Сюди він переїхав з батьками 1902 року. Тут зріс, зробив перші кроки в літературі, сюди він повертався черпати натхнення, будучи вже відомим і шанованим радянським письменником.
Одеса з перших днів після свого заснування була містом, де уживалися та взаємно доповнювали одне одного представники десятків національностей і культур. Юрій Олеша походив із польсько-білоруської дворянської родини, ставши при цьому російським радянським письменником. До речі, він так і не зумів цілком асимілюватися в культурний конгломерат Одеси. У своїх щоденникових записах він дуже тонко підмічає відмінність між російською, ширше – слов’янською, культурою та західною, до якої він себе зараховує, незважаючи на використання російської мови.
Втім, з Одесою пов’язані перші осмислені спогади письменника. Повстання на броненосці «Князь Потемкин Таврический», революція 1905-1907 рр… У родині акцизного чиновника – поляка не було колінопреклоніння перед царською владою, але й революція низів не викликала пієтету.
Одеса стала для Олеші не тільки місцем дорослішання, не тільки містом, овіяним романтикою (і не тільки революційною). У нашому місті він написав низку цікавих віршів і п’єс. Будучи талановитим поетом, він у бурхливі революційні роки увійшов до складу організованого Валентином Катаєвим гуртка «Зелена лампа».
Про ранні творчі спроби Олеші розповів поет Б. Бобович: «Багато років тому Олеша читав нам свою по-юнацьки зворушливу ліричну п’єсу «Маленьке серце». Уже тоді вона свідчила про авторський смак, що протестує проти шаблону та літературної приземленості. Було в цій п’єсі щось від Стріндберга, але власне відчуття явищ світилося зовсім по-олешинськи». На жаль, текст цього одного з перших творів назавжди загубився.
У 1920 році, після остаточного встановлення радянської влади, Олеша пробує себе в літературній секції ПівдРОСТА. Його колегами були І. Бабель, Е. Багрицький, І. Ільф, В. Катаєв та інші. Рідко де на безкрайніх просторах величезної країни можна було тоді знайти таку плеяду молодих талантів.
Але, як ми вже відзначали, Одеса так і не стала для Олеші домом назавжди. У 1921 році він слідом за Володимиром Нарбутом переїжджає до Харкова, на той час – столиці України. А рік по тому – до Москви. Період із 1924-го по 1931-й став найпродуктивнішим для письменника. Він був добре відомий і непогано заробляв. Його популярність як одного з найкращих стилістів у тодішній радянській літературі могла суперничати з упізнаваністю його щасливих одеських колег по перу – І. Бабеля, І. Ільфа або В. Катаєва. Тоді ж народжується його головний і найвідоміший твір – роман-казка «Три товстуни». Попри «дитячу» спрямованість цього твору, з ним пов’язано багато особистих переживань Олеші.
У 1930-ті роки письменник відходить від продуктивної роботи. Причин цьому було декілька. З одного боку, з 1936 року його головні твори не публікували. Заборону було знято лише 1956 року. З іншого боку, ситуація, створена політичним режимом у країні та в культурі, справляла на письменника гнітючий вплив. Він пристрастився до алкоголю. Творчі сили полишили письменника. Олеша, звичайно, писав сценарії, п’єси, критичні замітки. Але перевершити успіх другої половини 1920-х років не зумів.
«Пишу ці рядки в Одесі, куди приїхав відпочивати від неробства… Коли робота вдається, всидіти на місці важко… Наступає зневіра, яку не можна змінити нічим. Сторінка перекреслюється, береться новий аркуш, і в правому кутку пишеться вдесяте за сьогоднішній день цифра 1», – відзначає Олеша у своїх щоденниках.
Під час Великої Вітчизняної війни він перебував в евакуації в Ашхабаді. Але щоденникові записи дозволяють зробити висновок, що його не цікавила східна культура, що він більше був поглинений своїми переживаннями і «спогадом» своєї «західної» культури.
«Коли бачиш фотографію китайського храму, висіченого в скелі... відразу, майже закривши лице, відкидаєш це зображення. Я нічого не хочу знати про це! Досить мені й моєї культури – грецької, римської, середземноморської культури».
Олеша помер 1960 року. Незадовго до цього було знято негласну заборону на публікацію його основних творів. Він пережив суворі роки війни, його не зачепили чистки, але писати він уже не міг. А найкращі твори пережили свого творця і тепер становлять золотий фонд світової літератури.
