Кажуть, що людина – коваль свого щастя. Однак інколи обставини сильніші за людину. Непередбачувані обставини в юності «закинули» моїх односельців Сергія Мельничука, Захарія Юрченка, Миколу Бобошка у місця, далекі від рідного краю. Туди, де навкруги тільки сипучі піски і суворі гори, де щодня була загроза життю.
Чверть віку несуть вони тягар важких споминів про війну в Афганістані. Трагічні події не викреслити з пам’яті. А в душі назавжди лишилася глибока рана.
Повернувшись із Афганської війни, Сергій Мельничук одружився з коханою дівчиною Людмилою, котра чекала на нього два з половиною роки. До цих пір подружжя зберігає сімейну реліквію – гербарій із червоних маків. 466 листів з квітками відправив Сергій із далекої країни: хай мила не тривожиться, він живий і ніжно кохає свою обраницю. Подружжя народило, виховало і дало гідну освіту двом прекрасним синам – Руслану і Роману. Зараз сім’я Мельничуків живе у Любашівці.
Другий мій герой – Захарій Юрченко. Рідне село після чужих і підступних гір йому видалось наймилішим на землі. Він мешкає в Янишівці. Разом з дружиною Любою плекають трьох дітей. Двоє синів – Максим і Руслан – уже працюють, дочка Анастасія навчається у дев’ятому класі.
Зовсім недавно вдалось «розговорити» третього героя-афганця. Микола Іванович Бобошко родом із села Бобрик-Другий, з родини працелюбних людей, колгоспників Зінаїди та Івана Бобошків. Після закінчення місцевої школи вступив до Миколаївського суднобудівного училища, де набув спеціальності електрогазозварника. Потім була армія. За спецнабором у 1979-му потрапив у танкові війська. А далі його чекав Кабул, на той час найгарячіша точка планети. Дійсну службу земляк ніс у званні сержанта, а зараз він – капітан запасу. Інтелігентний, скромний, начитаний, але занадто скупий на слова. Суворе обличчя, на якому зарубцьовані рани — сліди Афганської війни. І досі його доймає вночі головний біль.
Рік війни в Афгані став для Миколи серйозним випробуванням на міцність. Рівно рік ворожі снаряди розривались поряд, але не дістали бійця, кулі теж якимось дивом обминали його. Однак на війні везіння інколи зраджує. У 1980 році у бою з душманами солдат отримав важку контузію. Товариші по службі знайшли його непритомним, відвезли до медсанчастини. Заліковував рани в окружному військовому госпіталі в Ташкенті. Сьогодні, коли Микола бачить на телеекрані епізоди тієї війни, в нього мимоволі долоні стискаються в кулаки. Можливо, тому він такий небагатослівний.
Скільки недомовленого таїться в душі мого співрозмовника! Він взагалі уникає розмов на цю болючу тему. Тільки з окремих, ненароком згаданих епізодів стає зрозуміло, що не відпускає його Афган і досі. На відкритті пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам в сусідньому райцентрі, у Кривому Озері, Микола зустрівся з бойовими побратимами. Мить перерізання червоної стрічки був дуже зворушливий і сумний. Один з афганців під час виступу на мітингу упав, втративши свідомість. Душа не витримала…
Микола Бобошко трепетно береже дорогі серцю фотографії бойових друзів. Показуючи одну з них, він коментує:
– Ось бачите, тут нас семеро. В живих залишився я один. А могли й мене…
Недомовлена фраза непроханою сльозою покотилась по щоці.
А ось іще одне фото на спомин.
– Тут нас четверо, і всі – представники різних народів: українець, вірменин, білорус і росіянин, – розповідає далі мій герой. – Всіх здружив Афганістан.
Гадаю, не випадково держава нагородила свого сина медаллю «Дружба народів. 70 років». Бо вміли тоді по-справжньому дружити і виручати один одного. Є у Миколи й пам’ятна медаль за гідне виконання інтернаціонального обов’язку «20 років виведення військ з Афганістану»
А взагалі М.І. Бобошко в душі лірик. Любить читати Єсеніна, Висоцького, захоплюється творчістю Степана Руданського. Вважає, що гарна книжка додає дещицю життя, що проходить у вічних сільських клопотах про хліб насущний. А ще він – турботливий і люблячий батько. Своїй доньці Світлані, студентці, та маленькому синочку Назарчику готовий небо прихилити.
Знайшов Микола себе і в професійному плані. Сьогодні він – гідний представник сільської технічної еліти. У будь-якій складній технічній справі до нього йдуть за дружньою порадою і допомогою. Від його слушних ідей та золотих рук – порядок, тепло і затишок у багатьох будинках. Нині у нього найзатребуваніші у селі професія. Адже він – газоремонтник, а Янишівка веде у свої оселі природний газ, і Микола завжди радий допомогти своїм односельцям.
Найбільша мрія ветерана – щоб мирне й щасливе життя дітей і майбутніх онуків ніколи не порушили трагедії, схожі на ту чужу війну. І щоб пам’ятник «Воїну-інтернаціоналісту», поставлений в центрі Любашівки, до якого завжди несуть живі квіти, був останнім пам’ятником загальнолюдської біди та скорботи.
