Кроки до централізації публічної влади
Проведення в Україні успішних реформ, в тому числі й муніципальної реформи, є запорукою входження нашої держави до єдиного європейського правового простору, в якому органи місцевого самоврядування держав-членів та територіальні громади, що функціонують на їх територіях, відіграють важливу роль у вирішенні суттєвих питань європейської міждержавної інтеграції, до яких відносяться й питання, що пов’язані з підвищенням рівня життя людей, забезпеченням їх якісними комунальними послугами, формуванням високих стандартів життя.
Тому в умовах конституційної та муніципальної реформ виникають актуальні питання децентралізації публічної влади, завдяки якій будуть актуалізовані, активізовані та акцентовані процеси «деконцентрації» повноважень, що означає передачу владних повноважень з рівня держави до власних повноважень територіальних громад, що функціонують на локальному рівні соціуму в межах місцевого самоврядування.
У цьому процесі чи не головним виступає завдання визначення об’єктного складу місцевого самоврядування, тобто питань місцевого значення, що вирішуються органами місцевого самоврядування в межах територіальних громад від їх імені та в їх інтересах. Це детермінується наступними ціннісними чинниками:
– для того, щоб визначити перелік питань місцевого значення, треба прорахувати реальні можливості та здібність територіальних громад та органів місцевого самоврядування, що ними формуються, вирішувати такі питання;
– згідно з управлінським, кадровим, організаційним та організаційно-правовим потенціалом територіальної громади кожного рівня (сільської, селищної, міської), треба визначити оптимальний перелік таких питань;
– змінити всю філософію державного управління, з урахуванням міжнародних (європейських) стандартів врядування, з метою фінансового забезпечення можливості фінансування та реалізації вказаних питань на рівні відповідних територіальних громад;
– провести розмежування повноважень між різними рівнями місцевого самоврядування та між місцевим самоврядуванням та державним управлінням з метою запобігання виникненню «конкуруючої» компетенції та компетенційних суперечок;
– якісно підвищити можливості кадрового забезпечення органів місцевого самоврядування з метою належного та оптимального використання територіальними громадами та органами місцевого самоврядування, що ними сформовані, вказаних питань місцевого значення (належна підготовка муніципальних кадрів, їх компетентність, організаційна та фінансова спроможність, компетенційна «навантаженість» та нормативне супроводження повноважень);
– проводити муніципальну реформу «згори», але повноваження територіальних громад та їх органів місцевого самоврядування необхідно прораховувати «знизу», за безпосередньої участі вказаних суб’єктів.
Виділяючи в юридичній науці, законодавстві і практиці державного будівництва публічну владу, її рівні – публічний державний і публічний самоврядний (муніципальний) – вчені, законодавці, практики – разом з тим, не прийшли до єдиного розуміння й усвідомлення важливості ролі і значення об’єктного складу місцевого самоврядування, що виступає своєрідним соціальним і правовим індикатором у процесі перевірки держави на демократичність і прихильність до правових ідеалів.
Звідси можна зробити висновок, що нормативно-правова регламентація об’єктного складу місцевого самоврядування є, по суті, однією з найважливіших проблем, з необхідністю вирішення якої зіштовхнулася не тільки юриспруденція, але і соціологія в переломний період розвитку суспільства на тлі політичної, соціально-економічної кризи та збройного конфлікту. Більш того, треба зазначити, що саме вирішення цього питання може стати ключовим для вирішення проблем, що виникли на Сході нашої держави.
Практичний інтерес у зазначеному ракурсі становить роз’яснення змісту вказаної технологічності, що дане американським соціологом Г. Гансом у статті «Соціологія в Америці: наука і суспільство», у якій він пропонує оцінити, «що і навіщо ми робимо для країни в цілому і для кожного із шарів суспільства. Нам необхідно знати, кому ми допомагаємо, а кому наносимо шкоду навмисно або ненавмисно, щоб визначити, що не слід робити в ім’я кращого суспільства, хоча розуміння «кращого», звичайно, може бути різним».
Щодо становлення і здійснення нормативно-правової регламентації об’єктного складу місцевого самоврядування – слід зазначити новизну такого підходу, адже в усьому світі він дотепер є більш традиційним, консервативним. На порядок денний поставлена задача розробки і реалізації сучасної моделі нормативно-правової регламентації місцевого самоврядування і його об’єктного складу, що органічно поєднає традиційний і інноваційний фактори. Такий методологічний підхід, як уявляється, є не тільки найбільш прийнятним, але і найбільш ефективним з позицій інноваційного відновлення соціального управління на локальному рівні.
Успішна реалізація зазначеної регламентації є нерозривно пов’язаною з реалізацією концепції розвитку місцевих співтовариств (територіальних громад). При цьому необхідно виходити з наступних посилок:
а) кожне місцеве співтовариство має унікальний характер (географічні, історичні, етнічні та інші властивості), звідси об’єктивується необхідність наявності для нього своїх власних стратегій розвитку, що засновані на використанні ресурсів, що дають можливість задовольняти соціально-економічні потреби його членів-жителів з найменшими витратами;
б) кожне місцеве співтовариство випробує вплив як
зовнішніх, так і внутрішніх факторів, що роблять системний вплив на його структуризацію і зростання потреби в споживанні різного роду соціальних благ (послуг);
в) місцеві співтовариства знаходяться на різних рівнях розвитку, однак поза залежністю від цього, їх членам повинен бути наданий для споживання стандартний перелік соціальних, у тому числі і комунально-побутових послуг;
г) уся діяльність місцевого співтовариства і формованих ним органів повинна бути спрямована на прийняття рішень, що здатні в економічному змісті забезпечити виробництво і відтворення достатньої кількості «продукту» місцевого господарства, що включає і достатній рівень соціальних послуг, що забезпечує реальний доход своїм жителям і їхню повну зайнятість.
Однак тут варто мати на увазі, що в процесі функціонування місцевого співтовариства не слід віддавати пріоритет суто економічному підходові в розвитку місцевого співтовариства, що багато в чому зводиться переважно до розвитку місцевого господарства. Цей підхід повинен трактуватися більш широко, маючи своєю цільовою установкою, головною метою розвитку співтовариства, поліпшення якості життя населення за допомогою створення «продукту/послуги», забезпечення зайнятості, створення системи соціального забезпечення і захисту, благоустрою території і т.д. При цьому соціальні й економічні потреби співвідносяться як мета і засіб.
Концепція розвитку місцевого співтовариства, як відомо, визначає стратегію його розвитку, тобто плани і напрямки дій, що визначають розподіл ресурсів, що фіксують зобов’язання по здійсненню ряду дій у часі для досягнення поставлених цілей, а саме для успішного й оптимального вирішення питань місцевого значення.
Для розробки і реалізації такої концепції необхідно використовувати наступні принципи:
а) принцип балансу інтересів – він дозволяє забезпечити баланс інтересів територіальної громади і держави, як при організації системи виробництва і відтворення соціальних благ, так і в процесі їхнього споживання. Такий підхід забезпечить дотримання інтересів членів місцевого співтовариства, спрямованих на забезпечення його соціальної, економічної й екологічної стабільності, високого рівня комфортності життя його членів, посилення гарантованості їхньої соціальної захищеності;
б) принцип пріоритетності розвитку соціально-побутової і соціально-культурної сфер, що апріорі визначають зміст комунікативної і коопераційної діяльності членів територіального колективу й органів, формованих цим колективом. Уявляється, що практична реалізація саме цього принципу сформує такий інтегративний показник як «якість життя населення», що у своїй сукупності не тільки вбирає, об’єднує, систематизує всі найважливіші характеристики і найбільш значимі для життя населення фактори, але і забезпечує показник розвиненості території, на якій функціонує територіальний колектив. Варто вказати, що важливість цього показника не обмежується лише межами зазначеної території, він виявляється і на загальнодержавному рівні, забезпечуючи показники добробуту громадян конкретної держави;
в) принцип підходу до локальної економіки як до життєзабезпечуючого (вітального), а не самодостатнього фактору. Практична реалізація цього принципу в нормативній діяльності об’єктного складу місцевого самоврядування дозволить змінити, модифікувати підхід суб’єкта правотворчості на зміну характеру залежності між соціальною й економічною сферами в контексті додання останній забезпечуючого потенціалу;
г) принцип інтеграції інноваційних проектів із традиційними методами роботи. Цей принцип несе в собі узагальнюючий інноваційний заряд у відношенні всієї системи місцевого самоврядування. По великому рахунку, саме він забезпечує наступність і інноваційність усієї діяльності з розвитку локальної демократії, акцентуючи увагу на інноваційному потенціалі найсучаснішого інституту місцевого самоврядування і на його первинному суб’єкті – територіальній громаді. Здається, однак, що найбільш зримий інноваційний потенціал виявляється в процесі нормативно-правової регламентації об’єктного складу місцевого самоврядування. Адже саме ця сфера є найбільш динамічною і такою, що розвивається, що обумовлено об’єктивним ростом потреб людини в соціальній сфері в контексті саме муніципальних послуг і поступальним розвитком локального співтовариства у бік розширення кадастру цих муніципальних послуг і забезпечення їхнього надання і більш якісного споживання.
Звичайно, децентралізація публічної влади спрямована, перш за все, на розв’язання соціально-економічних, культурних і в цілому духовних проблем. І такий досвід існує в Європі, насамперед, у Польщі. Але ця тема буде розглянута у наступній публікації.
