Рідкісне це прізвище – Султан. Принаймні в Арцизькому, Тарутинському районах таке мені не траплялося жодного разу. Зате в Татарбунарському – не одна родина носить його. Ми вже писали про Олександра Івановича Султана. Професіонал-водник. Багато років керує складним господарством міжрайонного управління зрошувальних систем, що переживає зараз не найкращі часи.
Живе Олександр Іванович у Татарбунарах. І в цьому ж симпатичному місті, що постійно впорядковується, – його рідний брат Валерій Іванович Султан. Чоловік із тонким гумором, широкої душі, високої порядності та нескінченної закоханості в небо, планеризм, вільний політ.
Мені пощастило: я зустрілася з Валерієм саме того чудового дня, коли будівництво літального апарата з розмахом крила 11 метрів було завершено. Гарний птах, підтримуваний розтяжками, стояв у просторому боксі приміщення, придбаного в нині наявному, але бездіяльному Татарбунарському агробуді.
– Купив, – каже, – бо завжди думаю наперед: усіляке буває.
«Усіляке» таки сталося. Колись міцна організація із сильною маттехбазою, колективом 400 чоловік залишилася у спогадах. Усе порозтягано, вивезено на металобрухт. І тільки пилораму вдалося зберегти завдяки Валерієві. Тут він складав мотолітак і пекучого літа, і студеної зими.
– Холодно, – розповідає Валерій, – руки мерзнуть, а я все одно клепаю, клепаю. Шість тисяч клепок зробив.
Звідки такий шалений потяг до планеризму? Валерій вважає, що справа, яка стала, можливо, найголовнішою в його житті, – дарунок долі, і він за це їй нескінченно вдячний. Є ще в нього два дельтаплани. Купив і планер. А я подумала: з його наполегливістю, знаннями, енергією напевне міг би й сам побудувати. Але дельтаплан – апарат, виявляється, дуже складний. Легше, запевняє Валерій, літак побудувати. Як би там не було, але дельтаплани, планер є й чекають своєї зоряної години, яка неодмінно настане з появою злітної смуги. Якби вона була – уже б випробував і побудований мотолітак.
Із цим завислим у повітрі питанням до кого тільки Валерій не звертався. Не відмовляють, але й позитивного руху немає. Тим часом, Валерій разом із Володимиром Хитренком – у минулому генерал-майором авіації, льотчиком-винищувачем, нині заступником міського голови – створили й зареєстрували громадську організацію – клуб надлегких повітряних літальних апаратів «Сокіл». Охочі ввійти до нього є – колишні служиві десантники, парашутисти, готові в усьому підтримати ініціаторів. Але поки що всі, як у тій байці Крилова: близький лікоть, та не вкусиш. Валерієві прикро, особливо після побаченого на зльотах малої авіації. Втім, свій зліт Євген Урсакій, Геннадій Фліураші та Валерій провели в селі Новоселиця Саратського району. Хвилювалися: чи зберуться? Але прилетіли вісім бортів: з Одеси, Києва, Житомира. Деяким пілотам було за 70, і це викликало особливу до них повагу. А для посадки підготували 700-метрової довжини, шириною 20 метрів, смугу вздовж дороги. Обкосили її, вирівняли. Тож обійшлося без прикрих несподіванок. Свято вдалося. По-перше, це спілкування, знайомства, море корисної інформації, плани. По-друге – це чудовий відпочинок: екскурсія по селу, відвідування місцевого історико-краєзнавчого музею, по якому залишилися найкращі враження, веселе катання жителів села на планерах, концерт, м’ясна страва курбан на природі. А по-третє, і це найважливіше, вдалося викликати жваву цікавість до малої авіації у молоді.
Але ж колись у Татарбунарах був свій аеродром, що сьогодні здається неймовірним. Згодом його площу засіяли. Але, зрештою, вирішили використовувати під цвинтар. Тож варіант під злітку відпав остаточно. На сьогодні у «Сокола» немає ані приміщення, ані злітної смуги. А хочеться, щоб її довжина була щонайменше 1000 метрів, щоб можна було й АН-2 приймати, рейси до Одеси виконувати. Але знайти таку ділянку непросто. Є дещо в низині, але там бувають підтоплення. Можна б використовувати і прогрейдерувати частину пасовища, але після дощу та ж корова залишить глибокий слід, а злітна смуга має бути гладкою, без нерівностей.
Міський голова Віктор Швець із цією проблемою добре знайомий. Та він і сам зацікавлений у розвитку «Сокола», справедливо вважаючи його створення престижним для міста. А ще й тому, що в юнацькі роки завжди був поруч із В. Султаном, підтримував його ідеї. На знімках тих давніх років я бачила їхні щасливі обличчя на тлі відродженого до життя 16-річним Валерієм ДТСААФівського однокрилого планера.
– Серед моїх однолітків, – переконує Валерій, – я перший у 16 років піднявся на планері з малих майданчиків. Здійснив понад 100 польотів – і жодної травми! Сісти було неможливо. Лечу, а поперед мене хлопчаки біжать – хоч на голови сідай.
Дивний це чоловік. Він і у свої теперішні 65 років, які «стукнули» 17 липня, – такий же захоплений і молодий. Зараз збирається писати книжку. А життя його нескінченно цікаве, повне неймовірних подій та пригод. У 30 років пішов «у моря»: треба було родину матеріально підтримати. Жив якийсь час в Африці, був в Америці, Азії. Пройшов на судні Гольфстрім. Вивчив температурний режим усієї Океанії.
Але й на суходолі життя було так само цікаве. Вольовому, відповідальному, йому доручали піднімати найзанедбаніші виробничі ділянки. Так він став головою сільпо, нічого не розуміючи в торгівлі. Але за кілька місяців вивів організацію в передові, довівши товарообіг до 15 млн карбованців. Але ще до цього був секретарем численної партійної організації відділення відомого в країні колгоспу ім. Татарбунарського повстання, очолюваного Василем Туром.
У новому, нинішньому вже житті Валерій не розплескав своєї кипучої енергії, оптимізму, жаги життя та діяльності. Сьогодні він допомагає в нескінченних справах синові Олександру, директорові приватного підприємства з виготовлення меблів, що добре зарекомендувало себе. Дбає про світле майбутнє «Сокола» та перший зліт із гладкої смуги свого мотолітака, який разом із дельтапланами та планером передасть аероклубові.
