Молодшому сержанту Владиславу Врублевському лише двадцять років. Сьогодні він навчається на факультеті високомобільних десантних військ та розвідки у Військовій академії. Але рівно три місяці тому він, як і багато його товаришів, перебував у самому пеклі, брав участь у антитерористичній операції на сході України.
З військового комісаріату майбутнього бійця, який перервав навчання у Дніпродзержинському технічному університеті, відправили до 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. А там – опанування нової спеціальності та відчуття того, що, нарешті, знайшов свою улюблену справу.
Буває так, що охоплені хвилею романтики, деякі хлопчаки, опинившись у складних військових умовах шкодують про те, що потрапили до десантників, адже уявлення про омріяну службу зовсім не збігається з повсякденними, солоними від поту буднями. Таких «захисників» Владислав не розумів, хоча йому самому перевтілюватися у «крилатого піхотинця» було досить важко.
Стократні повторення на повітряно-десантному комплексі, виснажливі вправи на смузі перешкод, безсонні ночі в караулі, все це було лише невеличкою часткою його перших солдатських випробувань. Справжнім наставником для нього став капітан Анатолій Трофимчук. Командир парашутно-десантної роти ні на хвилину не давав розслабитися своїм підлеглим.
А далі були полігони, вертольоти, літаки, стрільби. Все це розкрило у вчорашньому студентові риси справжнього воїна-десантника. Тому звістку про необхідність взяти участь у захисті країни від терористичних угруповань на Донбасі Врублевський сприйняв як свій священний обов’язок. Під час визволення від сепаратистів населених пунктів, він нарешті отримав можливість проявити себе як справжній воїн.
На той час молодший сержант Врублевський вже опанував посаду оператора-навідника БМД-2 й опинився на самому вістрі бойового життя свого з’єднання. Йому довелося разом з товаришами брати участь у бойових чергуваннях на блокпостах, маршах у складі штурмових підрозділів, а також дозорних груп. На війні він не ховався за спини своїх побратимів, знаходив підтримку у керівництва.
Сьогодні наш герой з особливим теплом згадує своїх командирів і товаришів – лейтенанта Руслана Харченка, старшого сержанта Олега Резніка, молодших сержантів Вадима Кучеренка і Андрія Власюка, а також солдатів Іллю Соколова, Андрія Мазура, Андрія Шишацького і Микиту Грюкова.
– Вони є справжніми професіоналами, – розповідає Владислав, – сильні в усіх стосунках десантники і надійні хлопці. Коли під час одного з мінометних обстрілів було тяжко поранено навідника-оператора Сергія Остроухова, я разом з іншими солдатами намагався шквальним вогнем «втихомирити» терористів, а Ілля Соколов кинувся до пораненого бійця і надав йому першу медичну допомогу. У Харківському госпіталі, куди доставили пораненого, медики підтвердили, що лише вчасна допомога, надана товаришами, врятувала солдата від смерті.
Таких випадків там, на передовій, траплялося чимало. Війна стала для Владислава справжнім життєвим випробуванням, яке він витримав гідно.
Повернувшись з довготривалого відрядження, наш герой вирішив стати справжнім офіцером-десантником. Сьогодні він – заступник командира курсантського взводу.
