Міцніше за бронь

Олександр Дмитрович Артемцев

Народився у 1910 р. в Одесі. Росіянин.

Після закінчення школи-семирічки працював кочегаром на міській електростанції.

На початку Великої Вітчизняної війни добровільно пішов на фронт. У боях за м. Одесу був поранений і захоплений гітлерівцями в полон. Втік із концентраційного табору, близько 900 днів боровся з ворогом у складі партизанського загону, що базувався в одеських катакомбах.

Після визволення Одеси із квітня 1944 р. воював у складі 3-го Українського фронту.

Нагороджений орденом Леніна.

Загинув у боях за Будапешт, там же похований.

За зразкове виконання бойових завдань командування в боротьбі з фашистськими загарбниками та виявлені при цьому відвагу і геройство Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 р. стрільцю 5-ї стрілецької роти 263-го гвардійського стрілецького полку 86-ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії рядовому О.Д. Артемцеву посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Вже на третій день після визволення Одеси Артемцев, надівши солдатський однострій, постав перед командиром стрілецького батальйону і, як досвідчений боєць, доповів:

– Товаришу капітане, рядовий Артемцев прибув для подальшого проходження військової служби під вашим командуванням!

– Для подальшого, говориш? – запитливо подивившись на новачка, поцікавився офіцер. – А що, вже доводилося воювати?

– Так точно! – відповів солдат. – Трохи, щоправда, не пощастило. У сорок першому під Одесою в першому ж бою був контужений, потрапив у полон, тікав, у місті зв’язався з підпільниками. Ну, і…

Артемцев на якусь мить замовк, звів смоляні брови. Але, очевидно, зрозумівши, що комбат чекає продовження, промовив:

– Шкодив фашистам, як міг…

Вивели з ладу електростанцію, злили в каналізацію не один десяток тонн пального, що призначалося для ворожої техніки, поширювали серед портових робітників зведення Радінформбюро, розправилися із провокатором, засланим до групи підпільників…

Коротко кажучи, Артемцев, хоча не перебував у лавах діючої армії, залишався її бійцем по другий бік фронту. Він добре знав шоферську та мінно-підривну справу, володів трофейною зброєю. І в перших же боях на території Молдавії Олександр показав себе сміливим, мужнім та ініціативним бійцем. Командир не помилився в солдатові, коли вручив йому кулемет.

Обслугу Артемцева він висував на найнебезпечніші ділянки… Так було і на підступах до Будапешта.

На п’яту роту, роз’єднану навпіл, ішли лавиною есесівці. Сили були нерівно. Дружний вогонь гвардійців укладав супротивника на землю. Але він, незважаючи на втрати, ліз і ліз, усе ближче підбираючись до позиції розчленованої роти, лави якої танули після кожної відбитої атаки.

Фашистів підтримували танки, самохідні установки, бронетранспортери.

Артемцев, раз-по-раз змінюючи вогневі позиції, невтомно вів вогонь зі свого розпеченого кулемета. Есесівці, зрозумівши, що просто так гвардійців не візьмеш, на траншею, де перебувала кулеметна обслуга, кинули танк. І от вже броньоване чудовисько, на очах збільшуючись у розмірах, нестримно насувається на жменьку сміливців.

Гулко ухнув постріл нашої протитанкової рушниці. За ним другий, третій… «Тигр» був невразливим.

– По баках бий, по баках! – крикнув Артемцев бронебійнику.

Танк, намагаючись обійти глибоку воронку, розвернувся і пішов уздовж окопів, підставив під постріл на лічені секунди свій борт.

Їх не вгаяв товариш Олександра, командир відділення сержант Єгоров. Цього разу постріл був влучним.

– Хоч ти й «тигр», та й ми не зайці, – почувся переможний голос Артемцева.

Але одразу перед самим бруствером його окопу вибухнули один за другим два снаряди.

На якусь мить навколо запанувала тиша.

– Сашку, живий? – почув Ар­темцев чийсь голос.

– А що могло статися? – сам не помічаючи того, українською мовою відповів Олександр.

– А сержанта вбило! – крикнув усе той же боєць. – Що робити?

– Стояти на смерть! – пронеслося над траншеєю. – Беру командування на себе!..

Це було в листопаді сорок четвертого року, біля невеликого угорського населеного пункту Мате-Кучера. Земляний окоп, де непохитно оборонялося відділення Артемцева, перетворився справді на броньовану фортецю, про яку розбивалися хвилі ворожих атак. Важко довелося гвардійцям, але кулеметна обслуга Артемцева надійно відтинала піхоту від танків і знищувала її. Зненацька вийшов з ладу кулемет. В Олександра залишалася єдина зброя – гранати… Безпомилково обравши зручний момент, він кинув під гусениці танка зв’язку гранат. Танк задимів. Не встиг солдат, як кажуть, відсапнути, як на нього поповзла друга махина. Замахнувся Олександр для кидка, але кулеметна черга прошила праву руку.

Із КП другого батальйону, де перебував командир полку, добре був помітний двобій пораненого гвардійця із броньованою машиною. Артемцев повз назустріч танку. Коли до мети залишалися лічені метри, воїн підвівся на весь зріст, зробивши вперед крок, другий, третій, – і кинув зв’язку гранат на броню «тигра». Лише на це й вистачило в нього сил. Відповзти вбік відважний боєць не встиг…

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті