За життя Макар Онисимович Посмітний не дуже любив відзначати день народження, що припадав на 31 січня. Казав: «Ось як зберемо хліб із поля, тоді й відпочинемо та повеселимося. Обжинки – то для мене найбільше свято».
Проте для його нащадків цей день завжди є особливим, тим паче сьогодні, коли відзначатимуть 120-річчя з дня народження земляка, який зміг прославити рідний край та його трударів на всю країну. І донині згадуються уроки Посмітного, основою яких є любов до землі та до праці.
Макар Онисимович Посмітний – двічі Герой Соціалістичної Праці, заслужений працівник сільського господарства УРСР. Нагороджений трьома орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, іншими орденами та медалями.
Беззмінний голова колгоспу був особливою людиною, обдарованою житейською мудрістю.
Народився він у селі Джугастровому, нині Іванівського району, в багатодітній селянській родині. Працювати почав з 12 років, наймався у колоністів.
У причорноморських степах, на хуторі Гладкому, славетний хлібороб і ще 13 бідняцьких сімей створили перше в країні товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ), яке під керівництвом Посмітного перетворилося на один із передових колгоспів України. За роки існування колгоспу степовий хутір перетворився на село Розквіт.
Достеменно Макар Онисимович знав кожного колгоспника, з його позитивними рисами і вадами. Тож впливати на людей вмів, і вони працювали за двох. Так само і одержували. У керівника всі були рівні, навіть його дружина Пелагея Гаврилівна, мати шістьох дітей, працювала у полі нарівні з іншими колгоспницями.
Він міг обуритися вчинком літнього подружжя за те, що вони в сутінках набили колгоспною соломою свій матрац.
– Чому не попросили? Це ж крадіжка, – переймався господар.
Адже сам він ніколи не плутав своє і колгоспне. Проте, попри крутий характер та вимогливість, він був для колгоспників кимось набагато більшим, ніж голова, він був наче батьком їхньої великої родини.
Тому й ставилися до засновника ТСОЗу з довірою та прихильністю. Веселий, щирий у розмовах, любитель посміятися, а то й пісню затягнути, Посмітний зі своєю приязню і ласкавим словом завжди був у центрі подій. Звістки про його добрі справи ширилися, до нього прислухалися знатні хлібороби, а коли виступав з трибуни – ловили кожне слово. І про культуру землеробства розповідав Макар у своєму господарстві, і про нарощування виробництва, і про будівництво у селі, словом, ділився досвідом. Він по-справжньому любив землю-годувальницю, і вона віддячувала його щедрими врожаями.
М.О. Посмітний на якомусь етапі розвитку господарства відчув, що трударі через ідею колективного господарювання почали змінюватися у ставленні до праці. Поміркувавши, вирішив, що коли всі перейдуть на норму виробітку, то старатимуться. А яка ж має бути та норма? Сів на світанку на лобогрійку і косив допоки стемніє. То й була зроблена на совість норма.
Тяжкою працею були створені багатства колгоспу.
– Хай там каміння з неба падає, а хліба державі ми повинні дати сповна, – казав керівник.
Але як розвивати господарство, розбудовувати село, коли за той хліб держава нерідко платила копійки. Де кошти брати? Макар Онисимович вирішив переробляти частину продукції у себе. Тоді і з’явилися у селі млинокомбінат, плодово-консервний завод, ковбасний цех, олійня, пекарня, виноробний цех, крім того ще й цегельно-черепичний завод та ін. Це давало змогу одержувати немалі додаткові кошти, навіть з того, що раніше просто марнувалося. До речі, приклад такого господарювання є актуальним сьогодні й для наших сільгоспвиробників.
А розгорнувши житлове та соціально-культурне будівництво, Посмітний зіштовхнувся з проблемою дефіциту цементу. Тож тоді почав агітувати своїх колег, аби спорудити міжколгоспний цементний завод на пайових, тобто акціонерних, засадах. А коли це вдалося, він сам став головним виконробом на тій будові. І потужне підприємство, що зросло неподалік Одеси, невдовзі запрацювало.
Чимало у видатного керівника було учнів та послідовників. Він підтримував зв’язок зі спеціалістами передових господарств, знатними колгоспниками, які сумлінно працювали у рільництві і тваринництві. Учні регулярно приїжджали у колгосп на комплексні і тематичні екскурсії. Здебільшого зустрічав їх безпосередньо голова. Як гарна погода, то запросить присісти всіх на лавочках у затінку і, поцікавившись успіхами, розпочинає профорієнтаційну роботу. Посмітний умів вести розмову невимушено. Кілька питань – і зазирав у душу юнаків і дівчат, дізнавався про їхні стремління й нахили. Він міг так повести бесіду, що кожне слово сприймали юнацькі серця, а сам брав співрозмовників за душу щирістю, сердечністю, душевністю та жартом, а ще глибоким розумінням їхнім проблем, запитів, думок.
Славетний хлібороб віддавав усього себе улюбленій справі, а працював для людей. До останнього подиху переймався колгоспними справами. Як згадують старожили, навіть після тяжкої хвороби та операції, в результаті якої залишився без ноги, Макар Онисимович, повернувшись до села, відразу вирушив на ферму. Прямо у візку – до доярок. Жінки не могли стримати сліз, а голова, ніби нічого й не сталося, привітався, почав розпитувати.
– Не занапастили тут корів без мене? – і одразу ж додав: – Не ображайтеся, я жартую. Знаю, що вам погонича не треба…
Видатний хлібороб пішов з життя у віці 78 років, проте своїм нащадкам він залишив по собі величезну спадщину. Як підкреслює в своїй книзі «Призьба Посмітного» Борис Дубров: «Нехай тільки не забувають нащадки істини, почутої з уст Посмітного: сади, щоб ніколи не вмирали, треба невтомно відновлювати».
