Файне місто
Поїзд прибуває до Тернополя. Журналісти із сімох міст зібралися тут для ознайомлення з життям областей країни в межах проекту «Від сходу до заходу» (за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні).
Місто тихе, гарне, по-тутешньому – файне. Воно було майже цілком зруйноване під час Великої Вітчизняної війни. Але й після відродження зберегло первісну самобутність.
За одним із переказів, тут заклав замок якийсь пан Тарновський. За іншим, навколо поселення густо ріс терник, що й визначило назву. З дати заснування у 1546 році одне панування не раз змінялося іншим, і в ракурсі амбіцій кожної влади змінювалася історія.
Незмінним залишалося озеро, розташоване в центрі міста. Узимку на лід виходять екстремали з вудками, яких тут звуть «пінгвінами». Улітку парочки буквально заселяють Острів Закоханих.
Як сказав начальник управління стратегією розвитку міста Юрій Дейнека, у Тернополі не залишилося жодного серйозного промпідприємства. Городяни пишаються своїм заводом із випуску живого пива на джерельній воді. Наявність вільної землі вабить інвесторів. Скарбниця також поповнюється за рахунок туристів і обігу коштів, які надсилають родичам фахівці, що знайшли роботу за кордоном.
Зарваниця
Після епопеї знищення культових споруд відновлення та будівництво нових храмів на Тернопільщині почалося в 80-ті роки минулого століття. Знову відкрив ворота для парафіян кафедральний собор, де влаштувалася греко-католицька церква.
– В обряді вона нічим істотним не відрізняється від православної. Є кілька звичаїв, добровільно запозичених у католиків, наприклад, парафіяни на службі сидять, – говорить священнослужитель Микола Медюх. – Коли виникла загроза втрати українською церквою своєї самобутності, її лідери попросили протекторату у Папи Римського. Ватикан гарантував невтручання у внутрішні справи української церкви.
Отець Микола веде по Марійському духовному центру в селі Зарваниця. За переказом, чернець, що втік із татарського полону, дістався до цих лісистих гір. Уві сні він одержав від Діви Марії благословення побудувати тут храм. Тут же він знайшов джерело із цілющою водою. Богородиця зірвала йому сон. І він назвав чудотворне місце Зарваниця. З наголосом на «и».
Чернець відтворив святий образ на іконі. Віряни з XV століття зберігали цю реліквію. Сучасні реставратори покрили її золотими ризами. Але лик залишився первозданним. Ікона перебуває в підземній церкві Пресвятої Трійці. Над нею з 1996 року піднімається двох’ярусний п’ятибанний храм. Дещо далі – дзвіниця. В очах тисяч відвідувачів елементи модерну не псують канонічних архітектурних форм.
Тут же поруч – єдиний в Україні колегіум-інтернат для дівчат «Знамення» з поглибленим вивченням предметів духовної спрямованості при загальній освіті за програмами для 10-11 класів. Директорка закладу Ганна Баричева каже, що тут живуть і виховуються 38 дівчат із семи регіонів. Вони стануть добрими матусями та дружинами, вірить директорка.
Тих, хто працює, не люблять
Цю істину Білівський сільський голова Володимир Шматько пізнав на собі. Але не склав руки. І тому, що у віці 24 роки, коли він став наймолодшим в Україні головою, здаватися немає звичаю. І тому, що він природжений економіст і господарник-експериментатор.
Зараз йому 28. Він керує громадою села Біла Чортківського району. Щоб бути нарівні із призовниками-односельцями, добровільно півроку воює в АТО. На свято «Маланка» приїхав на триденну побутку, і відразу ж узявся з’ясовувати можливості, обмежені бюджетом.
Надія на ремонт 62 км сільських доріг різко знизилися. Тим більше що В. Шматько прихильник того, щоб якісно облаштовувати кожну ділянку, а не гримувати дорожнє полотно.
Стурбований голова й відсутністю майже 300 метрів цвинтарної стіни. На її будівництво потрібно півтора мільйони гривень, наразі відсутніх. По засіках нашкребли коштів на встановлення залізного хреста замість березового над місцем споминання предків: селу понад 470 років.
До початку бюджетного голоду
В. Шматько встиг домогтися, щоб 37 вулиць були освітлені. Тепер проблема, як зробити ілюмінацію ще на трьох, які залишилися темними.
Орієнтуючись на цивілізований побут, молодий голова забезпечив кампанію зі збирання багаторічних покладів сміття. Спочатку брали по 4 гривні з двору, заодно просили, щоб відходи не скидали в річку.
– Штрафували, лаялися, переконували, – говорить Володимир. – Адже справа тут не тільки в санітарії. Макрозавдання цієї акції – змінити свідомість селян. Потім прийшло вольове рішення вивозити сміття безкоштовно. Після відправлення п’ятої вантажівки люди погодилися, що жити в чистоті – краще. І відгукнулися на пропозицію давати із двору по 50, а тепер по 120 гривень. На ці гроші купили в складчину другу вантажівку. У руслі тієї ж тенденції після снігової бурі, коли занесло все село до даху, купили трактор для розчищення снігу. Хочу перетворити Білу на маленьку Швейцарію.
– У цих економічних умовах залишається тільки знаходити способи заробляти самим. Це аксіома, – вважає В. Шматько. – Одним із реальних способів вбачаю використання земель запасу. І перед тим як здавати їх в оренду, наприклад, іноземним фермерам, – виконати переоцінку їх. І покласти сплату податків на орендаря. Ми наполягли, щоб французька аграрна компанія, яка використовує 1300 гектарів нашої землі, була зареєстрована в селі, а не в Києві. Тобто платила податки тут! Проводимо паспортизацію всіх майнових об’єктів. Для реєстрації майна навчаємо користуватися комп’ютером. Їздити по кожну довідкою в район і стояти по півдня в чергах не раціонально. Ще: бодай 5 відсотків коштів, виручених від продажу алкогольних напоїв, мають залишатися в сільській скарбниці.
Бюджет села урізаний приблизно на 400 тис. гривень. Податок на прибуток вилучається на забезпечення бойових дій в АТО. Звідси голова порушує проблемне питання: на які кошти може розвиватися громада? Як вирощувати хліб, піднімати тваринництво? У законі про ці перспективи нічого не сказано.
Володимир – прихильник корінного перегляду положення про те, щоб при стягненні податку на житлову площу враховувати не тільки будиночок, де живе селянин, але і його хлів, сарай, курятник, зовнішній туалет. У людей волосся сторчма встає при думці, що їм доведеться розоритися від таких платежів. Тим часом 2200 дворів опиняються в такому становищі.
Біла – село, де є інтернет. Для його численних користувачів створено електронну бібліотеку з безкоштовним доступом. Є Білівський веб-сайт. Це одне з небагатьох сіл, де новини друкують у власному виданні – «Білівському бюлетені», що випускається за рахунок сільради. Позаштатними авторами є священнослужителі довколишніх церков – отець Богдан, що представляє УПЦ, і вікарій Української греко-католицької церкви Володимир Заболотний. Вони навчають людей жити дружно й по-християнському терпіти ту владу, яку вибирали.
Уповає сільський голова й на прибутки від звіроферми, туризму. Жителям Білої є що показати гостям. Почати хоча б із замків. Або з дуба, якому ботаніки нарахували 600 років.
– Володя – господарник. Цієї риси вкрай бракує нашим політикам, – говорить про Шматька отець Володимир. – Хай йому Бог помагає. Бо тих, хто працює, на жаль, у вищих ешелонах не люблять.
Музей політв’язнів
Явище, що не має аналогів. Експозиція складається з підвальних приміщень, де раніше був ізолятор КДБ. Перед входом до казематів – дворик і стіна, біля якої виконувався вирок до розстрілу. Скраю стоїть збита з колод сторожова вишка – як ті, що були в таборах.
Стоптані сходи, що ведуть донизу. Коридор. Тьмяне тюремне світло брудної лампочки, макет солдата-вартового, що застиг біля чорного важкого телефону сталінської пори. Низькі камери, так переповнені людьми, що ті могли тільки стояти. Вузькі карцери з низькою підлогою, куди наливали воду до коліна. Тут зберігся затамований жах невільників, по цегельній кладці немов пробігає холодок смерті. Тут тримали по вісім місяців до рішення суду. Багато хто не доживав до цього дня, заточував металевий ґудзик і перерізав собі вени.
– Сьогодні знайшли тих, що тут мучилися. Вони – свідки, вони ж – і консультанти, – розповідає Ярослав Голощук.
Зараз він працює гідом у цьому музеї. Уперше ж потрапив до підземелля 1948 року. Тут, будучи 17-річним підлітком, одержав 25 років ув’язнення за статтею
54-11 Кримінального кодексу УРСР («контрреволюційна діяльність») за участь у молодіжному підрозділі ОУН. Відбував строк у сибірських таборах.
Тут зібрано фотографії й дані про тих, хто був переслідуваний радянською владою: письменники, священики, музиканти, учителі, історіографи. З-під скла стенда мовчки дивиться біла посмертна маска Степана Бандери.
Волонтери в білих беретах
У Тернополі діє одна з п’ятьох в Україні група волонтерів-медиків спецпризначення «Білий берет», які практикують тактичну медицину.
Її лідер Юрій Свідерський на засіданні, організованому сьогоднішнім керівником Тернопільського прес-клубу Анжелою Кардинал, пояснює, що це об’єднання хірургів зі стажем. Лікарі взяли за основу курс НАТО з екстреної допомоги пораненим. Додали свій досвід і деякі способи виручки з козацької системи виживання «Спас-Гопак».
– Будучи на передовій, ми знаємо, що 84 відсотки смертей після поранення настають протягом перших двох хвилин. На медпункт приносять трупи або тих, чиї хвилини життя вже полічені, – говорить
Ю. Свідерський. – Наше завдання – навчити кожного бійця, щоб подавання першої допомоги із зупинки кровотечі було на рівні рефлексу. І тим допомогти виграти час для доставки до медпункту. Особливі засоби не потрібні: досить того, що під руками.
