Надбання нащадків

Бочкович Кирило Васильович

Народився у 1918 р. в смт Саврань. Українець. Член КПРС із 1944 р.

У Радянській Армії з 1938 р.

Учасник Великої Вітчизняної війни з 1941 р. Воював на Чорноморському флоті.

За зразкове виконання бойових завдань командування в боротьбі з фашистськими загарбниками та виявлені при цьому відвагу і геройство Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 квітня 1945 р. учаснику десанту моряків, заступнику командира окремого взводу ППО 384-го окремого баталь­йону морської піхоти старшині 2-ї статті Бочковичу К.В. присвоєно звання Героя Радянського Союзу

Нагороджений також орденом Леніна та медалями.

Загинув 24 серпня 1944 р. при визволенні с. Приморського Кілійського р-ну, де й похований.

 

Кіпенко Володимир Іванович

Народився у 1921 р. в м. Біляївці. Українець. Член ВЛКСМ. Учасник Великої Вітчизняної війни з 1941 р. Воював на Південному та Північно-Кавказькому фронтах, на Чорноморському флоті.

Нагороджений орденом Леніна та медалями.

Загинув 26 березня 1944 р. Похований у м. Миколаєві.

За зразкове виконання бойових завдань командування в боротьбі з фашистськими загарбниками та виявлені при цьому відвагу і геройство Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 квітня 1945 р. учаснику десанту моряків, стрільцю 2-ї стрілецької роти 384-го окремого батальйону морської піхоти червонофлотцю Кіпенку В.І. посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

 

Двоє з легендарного десанту

…Повідомлення про те, що «у порту, серед білого дня, радянськими партизанами знищено цілу роту», викликало у коменданта міста Миколаєва, фашистського генерала Бормана, водночас здивування і лють. «Які можуть бути партизани?! – розносив він своїх помічників. – Місто перетворене на неприступну фортецю, до якої не лише не пробереться непоміченим жоден партизан, – муха не пролетить…»

І все ж таки це було саме так.

Група хоробрих бійців, іменована в штабі 3-го Українського фронту «десантом морських піхотинців під командуванням старшого лейтенанта Костянтина Ольшанського», вночі з 25-го на 26 березня 1944 року, що називається, прошмигнула Південним Бугом на вутлих човнах під самим носом у гітлерівців і, облаштувавшись у порту, своїми діями викликала у фашистів такий переполох, що на придушення було кинуто цілий піхотний полк. Таким чином, перший етап плану радянського командування вдався. Але десантникам потрібно було виконати головне завдання – утримувати порт до підходу основних сил.

…Їх було всього шістдесят вісім. Але в цьому невеликому загоні, як у краплі води, відображалася багатонаціональна країна – і не лише за складом, але й за мужністю та силою духу. Героїчно воювали в десанті Ольшанського і двоє одеситів – старшина 2-ї статті Кирило Бочкович і червонофлотець Володимир Кіпенко.

Фашисти, незважаючи на втрати, йшли напролом. Десантники, організувавши оборону, відбивали атаки ворога.

Елеватор, контора порту і сараї, де укріпилися десантники, щоразу, тільки-но гітлерівці піднімалися в чергову атаку, відкривали вогонь. Кирило Бочкович зі своїм відділенням прикривав підступи з боку залізничного полотна, звідки найімовірніше очікувалися ворожі підкріплення.

– Заощаджувати патрони! – раз-по-раз лунав владний голос старшини 2-ї статті. – Частіше змінювати вогневі позиції!

Зрозумівши, що десантників, які надійно укрилися, в лоб не візьмеш, фашисти потай підтягли до вагонів шестиствольний міномет і вдарили по будівлі, де засіли кулеметники Бочковича. Звалилася стеля, обвалилася частина стіни. Важка дерев’яна балка накрила Кирила. Командир із зусиллями звільнився з-під завалу і кинувся до тяжко пораненого в груди товариша. Почув голос свого друга Володимира Кіпенка:

– Кириле, фашисти!

Насилу Бочкович дістався до вікна, виставив у проріз кулемет, натис на спусковий гачок. Але пострілу не було – скінчилися патрони. А німці вже поруч. Десантник (звідки лише взялися сили!) випередив ворога: миттєво вихопив із-за пояса гранату і жбурнув її в гітлерівців, що наближалися.

…Тим часом Кіпенко, причаївшись, уважно стежив за іншою групою.

«Давай, давай! – примоволяв червонофлотець. – Ще трохи!»

Як тільки гітлерівці вийшли з-під прикриття вагонів, Кіпенко вдарив по них з автомата. Черги влучно вражали ворогів.

– Це вам, гади, за Миколаїв! – крикнув моряк. І, вставивши новий диск в автомат, додав. – А це в рахунок Одеси!

У гарячці бою Бочкович і Кіпенко не завжди перебували поруч, але кожний відчував лікоть друга. Дружба їхня зав’язувалася майже з перших днів війни: разом брали участь в обороні Одеси, Севастополя, хоробро билися під Новоросійськом, на Малій землі. А надійнішої за фронтову, скріпленої вогнем і кров’ю, дружби немає. Одесити заражали своїх товаришів оптимізмом, невгамовною енергією, вмінням жартом-примовкою підбадьорити у важку хвилину втомлених бійців. Разом добровільно попросилися і до цього десанту. І Ольшанський серед перших зарахував їх до свого загону. А щоб не було зайвих розмов (адже на участь у десанті претендував увесь 384-й окремий батальйон морських піхотинців), пояснив парторгові:

– Їх водою не розіллєш, а в рейді це зіграє свою роль…

Ранок 27 березня 1944 року видався надзвичайно холодним. Крижаний вітер, що, здавалося, пронизує наскрізь, сковував пальці рук, обпалював поранені тіла. Другий день бою за порт був найважчим: було відбито вісімнадцять ворожих атак! А ворог, підтримуваний тепер артилерією і танками, усе насідав. Десантники зазнавали тяжких втрат: смертю героїв полягли їхній командир Костянтин Ольшанський, парторг баталь­йону капітан Олексій Головлєв, начальник штабу лейтенант Григорій Волошко, командири взводів молодші лейтенанти Василь Корда і Володимир Чумаченко. У цей тяжкий момент старшина 2-ї статті Бочкович передав жменьці десантників, що залишилася.

– Командування беру на себе!

Тепер він відповідав за виконання наказу. Кирило, скориставшись невеликою паузою (вочевидь, фашисти, готуючись до чергової атаки, перегруповували свої сили), перерахував бійців, що залишилися в строю. Їх виявилося близько двадцяти. «Не густо. Але воювати можна», – подумки підбадьорив він себе.

Це були смертельно втомлені, зі запаленими від безсоння та порохового гару очима, в обгорілих, розпоротих осколками ватниках, перев’язані бинтами люди: Микита Гребенюк, Іван Дементьєв, Михайло Хакимов… Старшина вірив у них: адже це загартовані в боях морські піхотинці. Не було серед уцілілих вірного друга Володимира Кіпенка: його на смерть вразив осколок міни...

– Будемо воювати, – так двома словами висловив він свій біль втрати.

І десантники воювали. На підступах до їхніх позицій ставало тісно від ворожих трупів. Не допомогли фашистам ні артилерія, ні танки, ні пущені в хід вогнемети, ні димові шашки, якими вони закидали підвали будинків, прагнучи «викурити» звідти бійців поріділого десанту.

Увечері, виставивши бойову охорону, Бочкович зібрав бійців у напівзруйнованому підвалі і, діставши з кутка тліючу головешку, тихо, немов боячись злякати незвичну тишу, запропонував написати листа до батальйону.

– Правильно! – пролунало кілька голосів. – Нехай знають, як билися десантники.

«У хвилину смертельної небезпеки, перед лицем Батьківщини даємо обіцянку битися до останньої краплі крові. Вирішили всім залишити по одній гранаті. Живими в полон не здаватися». Цей клаптик паперу, що зберігся в кишені пропаленої тілогрійки, став надбанням нащадків як священна реліквія.

Вранці, коли розвідники 384-го окремого батальйону морської піхоти, що діяли попереду головних сил, які визволяли Миколаїв, пробралися до порту, вони побачили плоди героїзму десантників: на сотні метрів навколо воронок і руїн на випаленій вогнем землі валялися трупи гітлерівців. Їх, як потім підрахували, було понад семисот!

Лише дванадцятьом десантникам з 68 судилося було залишитися жити, і серед них – відважний старшина 2-ї статті Кирило Бочкович. Ось вони й розповіли про мужність і стійкість бойових побратимів, які дотримали свою клятву – боротися до останньої краплі крові.

У Миколаєві на просторій площі височіє пам’ятник героїчному десанту. Живе пам’ять про героїв і в серцях їхніх вдячних земляків.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті