Макар Онисимович Посмітний. Великий Господар і Велика Людина. Нещодавно його земляки з Березівського району відзначили 120-ту річницю з дня народження відомого на весь колишній Радянський Союз організатора сільськогосподарського виробництва, двічі Героя Соціалістичної Праці, який створив посеред розлогого посушливого Причорноморського степу високорентабельне агропромислове підприємство з рядом виробничих цехів замкнутого циклу і село-оазу Розквіт. Про його методи господарювання, вміння працювати конкретно з кожною людиною і з колективом у цілому свого часу багато писалося у періодиці, розповідалося у телевізійних і радіопрограмах. Образ живого Макара Посмітного змальовували у своїх творах майстри художнього слова – прозаїки, поети, публіцисти.
Але сьогодні, у день великого, всенародного свята Перемоги, хочеться згадати про Посмітного – солдата, що пройшов курними, розгаслими, густо политими людськими кров’ю і потом шляхами Великої Вітчизняної від стін Москви до кордонів фашистської Німеччини, а потому – й мілітаристської Японії, де разом з побратимами довершував розгром Квантунської армії. Серед численних трудових та бойових державних відзнак Макар Онисимович найбільше гордився чотирма – двома медалями «Золота зірка Серп і Молот» і двома медалями «За відвагу». Між іншим, Велика Вітчизняна була другою війною в біографії Посмітного. До неї мав за плечима три роки боїв у складі російської армії на фронтах Західного напрямку Першої світової війни. Був поранений.
Глибокої осені 1941 року Посмітний, організувавши і провівши евакуацію колективного господарства, яке очолював з середини двадцятих років, опинився з сім’єю у далекому сибірському селі. На той час під Москвою склалася вкрай важка і загрозлива обстановка. У районі, де мешкали Посмітні, почалося прискорене формування добровольчого корпусу на допомогу захисникам столиці. Пізніше (1967 р.) Макар Онисимович напише у власних спогадах: «…Залишив колгосп останнім і добровольцем пішов у Червону Армію, щоб разом з синами Михайлом, Іваном, Віктором та Грицьком, братом Василем, усіма своїми односельчанами – колгоспниками, що стали воїнами, боротися зі зброєю в руках з лютим ворогом.
Став рядовим бійцем-артилеристом у протитанковій частині. Після контузії відлежався трохи у прифронтовому госпіталі – і знову в стрій…»
Тут варто зазначити, що як голова передового колгоспу, один з перших у країні кавалерів ордена Трудового Червоного Прапора (був удостоєний цієї нагороди 1939 року), зрештою, як член Всесоюзного центрального виконавчого комітету Рад, Макар Посмітний належав до заброньованих законом від призову на фронт осіб. Але найвищим суддею протягом усього життя для Макара Онисимовича лишалася власна совість. Вона й покликала його добровільно, аж до вересня 1945 року, стати солдатом. Бійці поважали літнього чоловіка і тоді, коли рядовим підносив снаряди гармашам у жорстоких боях під Москвою, і коли, будучи сержантом – командиром розрахунку, виштовхував разом з усіма гармату із в’язких боліт на тверду землю під час наступальної операції у Прибалтиці.
У липні 1944 року в листі до секретаря Березівського райкому партії Лутова (край на той час вже був звільнений від фашистів) Посмітний писав з фронту: «…Дуже задоволений, що відновив зв’язки з усіма синами. З одним порвав зв’язки на рік. Він був тяжко поранений під Харковом. Госпіталь мені відповів і потім цілий рік нічого не було чути. А зараз син відповів з Бессарабії: знову в строю, нагороджений двічі. Середній син був поранений під Москвою в голову. Також залишився живим. За старшого сина з колгоспу відповіли, що є він, живий.
…Ще повідомляю одну радість. Знайшовся мій брат Василь Онисимович Посмітний. Він стояв перед війною на кордоні в Барановичах у званні капітана. З ним від першого пострілу війни зв'язок порвався. І ось тепер на передовій зустрілися. Цілий рік ходили на відстані п’яти кілометрів один від одного. Зараз я разом з братом воюю. Він командир частини, а я – командир гармати…»
Коли восени 1945-го батько й сини Посмітні, хоч і зранені, але живі, зійшлися за родинним столом, на їхніх вицвілих гімнастерках сяяли кільканадцять бойових нагород, серед яких найцінніші і найшанованіші у фронтовиків – медалі «За відвагу» та ордени Слави. Батько, Макар Онисимович, підняв тост за відновлення з руїн колгоспу і села, про що він через два десятки літ скаже, з чистою совістю звертаючись до нащадків: «Ми, люди старшого покоління, створили і залишимо вам зримі і відчутні плоди – не солом’яний хутір, а нове, впорядковане містечко в степу, в якому немає бідних і знедолених. Нехай кожен селянин згадає, як він і його батьки жили колись і порівняє, як тепер живе він і його діти.
Ми, люди старшого покоління, передаємо естафету молодим. Не зупиняйтесь, друзі, весь час нестримно і впевнено ідіть вперед…»
