Тримаю в руках безцінний раритет – листи з фронту. Раніше доводилося бачити військові «трикутники» хіба що в музеї. А тут безпосередньо торкаюся долі воїна, тому холоне серце і навертаються на очі сльози.
Пожовклі, з часом зітерті аркуші паперу, що у 1944-45 роках були для рідних найціннішим скарбом – вісточкою від сина, онука, брата.
Цю сімейну реліквію – фронтові листи дядька Анатолія Олександровича Перуцького зберігає його племінниця, жителька селища Саврань Лариса Львівна Кузнєцова.
Раніше вона разом із сім’єю мешкала на хуторі Погорєлово, що поблизу станції Затишшя у Фрунзівському районі. Сюди й адресував молодий воїн свої листи.
Юнак пішов на фронт добровольцем влітку 1944 року. Йому ще й 18 не було. Як зрозуміло із листів, навчався він у Горькому в училищі на танкіста. А в 1945 році А. Перуцький вже був на передовій.
«Льова, я гвардії сержант, танкіст. Я на Другому українському фронті. Все нічого, головне, щоб швидше добити пораненого звіра», – ці рядки написані 23 лютого 1945 року і адресовані рідному брату Леву Перуцькому, який також був на фронті.
У сімейному колі не раз прочитані ці безцінні рядочки. Листів від Анатолія зберігається 19. Вони акуратно підшиті у файлах у папці. Є серед цих документів і повідомлення із райвійськкомату, в якому сповіщається батькам про те, що їхній син у травні 1945 року пропав безвісти. Тому батьки ще довго шукали свого сина, сподівалися, що після перемоги він повернеться додому. Вони писали його товаришам, але конкретної відповіді не отримали. Серце ятрилось болем, але син так і не повернувся. Передостанній лист Анатолія прийшов із Угорщини – написаний 23 березня 1945 року.
«…Я поки живий, отримав від вас 5 листів. Усе добре, скоро закінчиться війна і ми будемо всі разом. Я дуже скучаю за вами. Міцно-міцно цілую вас без ліку разів. Ваш син Анатолій», – так наостанок написав син батькам.
А потім була звістка у квітні. Це вже остання, де солдат повідомляв, що змінив третю машину. Зрозуміло, що ближче до Перемоги, то напруженішими були бої.
З фронту Анатолій не повернувся; навіки залишився на чужині, десь в австрійських полях. А фронтові листи і нині є живою згадкою про воїна, тією ниточкою, що й досі тримає зв’язок із гвардії сержантом, танкістом Анатолієм Перуцьким. У родині ім’я дядька перейшло до його племінника. У Лариси Львівни старшого онука також зовуть Анатолієм. Хлопчику вже 12 років, він мешкає в Івано-Франківській області. Майже щороку приїздить до бабусі на канікули. Вони разом не один раз читали ці листи. Отож в родині досі жива пам’ять про воїна.
