Савранчанин Денис Гонтар більше року відслужив у зоні АТО. Нині він демобілізувався разом зі своїми побратимами, що входили до складу 18-го батальйону територіальної оборони (м. Одеса), який дислокувався під Маріуполем у секторі «М».
До кабінету зайшов кремезний юнак у камуфляжній формі зростом до 190 см. А з ним дві тендітні жінки – мати Валентина та кохана Олександра. Всі разом і сфотографувалися. Денисові є кого захищати. Натомість хлопця є кому підтримувати – два люблячих жіночих серця завжди поруч. Як і батько Олексій та бабуся Галя, що свого часу доклала зусиль до виховання Дениса.
Під час розмови Денис не згущував барви, говорив невимушено, не акцентував на важкості стану речей. Здавалося, ось зараз усе накопичене в душі за тривалий час перебування в небезпечній зоні вийде на поверхню. Ні, опановував себе. Змінював тему або ж жартома розповідав про небезпечні випадки.
– Одеський батальйон називають «плохишами» та «сурікатами» на честь кумедних африканських звіряток (мабуть, читали в інтернеті). Це за своєрідну техніку ведення бою, коли не наражаєшся на небезпеку, а чиниш розумно, і сепаратисти тебе майже не бачать, – розповідає Денис. – Саме так і треба поводитися під шквальним вогнем.
А мати додає:
– Пам’ятаєте, повідомляли, що кілька бойовиків потрапили в полон, це саме завдяки такій тактиці. Вони думали, що у бліндажі нікого немає. А «сурікати», як той африканський звір із нірки, з’явилися несподівано.
Перебувати в епіцентрі воєнних дій, стояти на варті на блокпостах, під обстрілами бойовиків, небезпечно будь-якої пори доби. Денис мужньо стояв і вдень, і вночі.
– Бійці нашого батальйону різного віку – від 18 до 55, але ми всі одна команда. Підтримували один одного і довіряли, бо у нас спільна справа – захист Вітчизни, – говорить хлопець.
Принагідно варто процитувати слова подяки командування військової частини – польова пошта В2317, в якій Д. Гонтар служив командиром відділення. «Під час виконання службово-бойових завдань в зоні АТО (сектор «М») по захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України він проявив себе справжнім воїном-патріотом нашої держави. Зразково виконуючи свій обов’язок, Денис Олексійович виявив при цьому високу гідність, мужність, честь та доблесть».
Напевне, нелегко отримати таку високу оцінку від командування. Денис заслужив її.
На завершення розмови Гонтар відверто сказав:
– Я не ховався за чужі спини. Свого часу мене не включили до списку призовників і повістки в армію я не отримав. Тобто міг спокійно пропустити службу. Та мені хотілося пройти цю школу і я сам «напросився», щоб мене взяли до війська. І якщо мені знову доведеться захищати кордони України, не вагаючись, візьму зброю. Нам є кого захищати.
