– Михайле Костянтиновичу, я пишу нарис про фронтового хірурга: ти не можеш уточнити, якими орденами він був нагороджений у роки війни та миру?
Краєзнавець лукаво посміхається, іде до робочого кабінету, мовчки розчиняє одну з шаф, дістає з нижньої полиці стос папок, знаходить потрібну. Перегортає акуратно підшиті папери і, нарешті, витягає копію картки фронтовика. Будь ласка, тут є все – від народження до смерті…
На книжкових полицях бібліотек шикуються томи серіалу «Книга Пам’яті України». Це фундаментальна колективна праця, у яку свою лепту вніс і ренійський краєзнавець Михайло Костянтинович Салабаш. Над Книгою Пам’яті він працює ось уже 25 років!
– Багато років тому краєзнавством мене зацікавив журналіст Юрій Половинкін, – розповідає Михайло Костянтинович. – Я працював слюсарем у Ренійському порту й одного разу прочитав у районній газеті нарис «Коли падають яблука»: журналіст побував у гостях у родини Свідерських і розповів про те, як ці ренійці в роки війни тайкома годували двох полонених, що втекли з німецького табору. Ця історія мене зацікавила – хіба в Рені були табори?
Минув час – Михайло Салабаш знайшов одного з «підопічних» Свідерських, із колишнім полоненим зав’язалося листування! Одна за одною для молодого слюсаря почали відкриватися забуті сторінки історії рідного містечка. Краєзнавству Михайло присвячував увесь свій вільний час. І коли 1990 року почалася робота над Книгою Пам’яті України, пошуківцеві запропонували хобі перевести у статус професії. Звичайно, він з радістю погодився.
На той час було відомо, що на фронтах тієї страшної війни загинуло 618 жителів Ренійського району, але коли Михайло Салабаш звірив дані сільрад, райвійськкомату й меморіалу «Ніхто не забутий, ніщо не забуто» у міському парку Перемоги, вони виявилися різними! І не тільки за кількістю – не збігалися імена та по батькові, були перекручені прізвища.
– Мені дуже допомагав своїми рекомендаціями кандидат історичних наук, доцент Одеського університету Анатолій Деомидович Бачинський, – говорить краєзнавець. – Так, наприклад, 1988 року він написав листа, в якому повідомив дані про сімох ренійців, що зникли безвісти в бою біля Плахтіївки й Сарати 23 липня 1941 року. «Якщо у Вас буде час, чи можна з’ясувати, що знають про них родичі, якщо вони за цими адресами ще живуть», – попросив учений. У списку Бачинського серед інших значився якийсь Георгій Печерець, що проживав до війни по вулиці Балканській. Але коли я прийшов за зазначеною адресою, з’ясувалося, що фронтовик Пачериця живий-здоровий і постав переді мною власною персоною! Я був на сьомому небі! А помилку в написанні прізвища ми виправили.
У результаті багаторічної скрупульозної роботи Михайло Салабаш і його численні сподвижники встановили імена 126 захисників Вітчизни, які вважалися полеглими, але повернулися з бойовища додому живими. Якщо від початку на стелі комплексу «Ніхто не забутий, ніщо не забуто», відкритої в Рені 1975 року, значилися імена 132 осіб, зараз тут увічнено вже 255 полеглих. І цей список, стверджує Салабаш, незабаром буде поповнений, адже пошукова робота триває.
…Якось Михайлові Костянтиновичу зателефонувала Раїса Петрівна Шишкіна, що очолювала раніше музей Придунав’я. Вона розповіла про те, що в Ізмаїлі готується зустріч із учасниками параду Перемоги в Москві 1945 року, і запитала, чи немає в Рені такого фронтовика. Михайло Костянтинович побіг до Ренійської ради ветеранів, але там тільки розсміялися у відповідь: «Та якби в Рені жив учасник параду Перемоги, то ми б про нього, звичайно, знали!» Але місцевий Шерлок Холмс не міг заспокоїтися, й поринув в архіви райвійськкомату. Його увагу привабило прізвище Студенникова. У документах значилося, що той брав участь у боях у складі Дунайської флотилії, вирізнився при здобутті Будапешта, Відня, Белграда. Але в численних публікаціях про Дунайську флотилію прізвище Студенникова жодного разу не називалося. При таких-от заслугах!.. Краєзнавець знайшов адресу фронтовика й наскочив до нього додому: «Леонтію Федоровичу, скажіть, Ви не були учасником параду Перемоги 1945 року?» – одразу запитав Салабаш. «Я був учасником двох парадів на Красній площі», – згасивши цигарку, незворушно мовив ветеран…
Відповідаючи на запитання, яке відкриття за 25 років роботи краєзнавець вважає найцікавішим, найзначущішим, коли хотілося вигукнути: «Еврика!», Михайло Костянтинович сказав:
– Найважливіше моє відкриття – це відкриття зв’язку поколінь. Його не можна «помацати руками», але він є! Пам’ятаю, на вулиці зустрів сина загиблого фронтовика, розповів йому про те, що готується до видання Книга Пам’яті. Він якось холодно сприйняв мої слова й уже тим більше не взявся допомогти з документами. Але коли видання побачило світ, цей чоловік примчав до райвійськкомату: «Дайте мені Книгу Пам’яті – там є ім’я мого батька! Я хочу, щоб ця Книга була в нашому домі!»
Ми відзначили 70-річчя Великої Перемоги, але пошукова робота триває:
– Досі залишаються невідомими імена 217 загиблих мирних громадян, 188 з яких – в’язні гетто, – журиться краєзнавець, дістаючи з особистого архіву чергову папку документів.
Таких папок у нього – сотні. Архівні довідки, публікації в газетах, листування з фронтовиками, спогади ветеранів, показання старожилів. Ціни цим відомостям немає.
– А знаєш, чим цікаве покоління переможців? – запитує Михайло Костянтинович, розкриваючи чергову папку. – Усі, що воювали на фронтах, мріяли про одне – мирно трудитися. Подивися ці документи, й ти побачиш: після війни багато які її учасники були нагороджені трудовими орденами й медалями. Наші діди – це покоління творців. І ось цього нам треба у них вчитися!..
