Цим коротким ім’ям для нас – її колишніх учнів – сказано дуже багато.
– Хто викладав у вас українську мову та літературу?
– Аза!
І вже не потрібні ні прізвище, ні по батькові, бо на всю школу, та й, напевне, на весь район, вона така одна. Просто Аза.
У школі, та, власне, в житті кожного свого учня, Аза зайняла особливе місце – у самісінькому серці. Не донька мандрівного народу, а блакитноока степовичка з розкішними антрацитовими кучерями та таким незвичним для півночі Одеської області ім’ям стала для мене не просто Вчителем – душею, совістю, натхненням, цілим світом, без якого мене – сьогоднішню – уявити вже неможливо.
…І знову жовточубий жовтень. Вже позаду вересневий гармидер зі складанням календарних планів, затвердженням розкладу уроків та факультативів. Гіркуватий присмак хризантем нагадує, що на днях – свято освітян. Кожного року я з особливим трепетом обирала букет найкращих «осінніх королев» для неї – нашої Ази. І як колись у десять, так і нині у свої сорок я відчувала врочистий трепет. Адже разом із квітами на День Вчителя я дарувала їй свою невисловлену подяку за кожен урок, кожне мудре слово, проникливий погляд і щиру усмішку.
…Ім’я їй підібрали ніби жартома, але воно так до неї вчепилося, що батьки й не помітили, як почали називати свою світлооку крихітку Азою. А невдовзі і все село звикло, що у сім’ї шанованого і знаного на весь район колгоспника росте кмітливе і метке дівча Аза, якій судилася непроста вчительська доля.
Вперше ми познайомилися з Азою Олександрівною Ткачук, коли перейшли до п’ятого класу Савранської середньої школи. З тих пір кожен урок української мови та літератури був справжнім святом. Ми не вчилися для оцінок, бо разом з героями художніх творів вчилися жити. Попри неабиякий учительський хист і енциклопедичні знання Бог їй дарував справжній талант – любити чужих дітей. Маючи трійко своїх (донька пішла тією ж стежкою), вона знайшла у своєму серці місце для кожного учня, серед яких не було ані осоружних двієчників, ані відмінників-мазунчиків, – адже у дружній сім’ всі діти рівні.
Кожного дня, заходячи до класу, вона чесно та самовіддано робила свою справу. Не заради нагород, звань і шани, і навіть не заради учнівської любові. Та ми не могли її не любити. Адже стільки тепла, доброти і щирості було в кожному її слові. Гордий іменник, невгамовні головні та другорядні члени речення, гамірлива Кайдашева сім’я та розбишака Еней і досі йдуть із нами по життю, додаючи впевненості й застерігаючи від помилок голосом нашої улюбленої вчительки.
Скільки разів я прокручувала в голові кожен урок Ази Олександрівни, готуючись уже до власних уроків! Скільки разів, потрапляючи у складні життєві ситуації зі своїми учнями, гадала, як би на моєму місці зробила вона. Підсвідомо я, напевне, копіюю її під час своїх уроків, але не соромлюся цього, бо бачу світло в очах своїх школяриків. Коли моя доля повернула на журналістську ниву, я, готуючи газетні матеріали, мимоволі аналізувала: а чи «дотягує» мій зміст до тієї п’ятірки за шкільні твори? Своїм прикладом Аза Олександрівна виховала в моїй душі внутрішнього цензора, який не допускає фальші та нещирості ні в словах, ані у вчинках. Саме це найбільше ціную і в інших людях.
Цьогоріч я не подарувала їй квітів. А вона, мабуть, сподівалася. Ні, не букета чекала – зустрічі. Місто-мільйонник закрутило у своєму безжальному вирі. Не вистачило часу завітати у гості. Знову безпорадно виправдовуюся і розумію, що це має нікчемний вигляд. Та вона давно вже все зрозуміла…
Дорога моя Азо Олександрівно! Нехай усі щедроти світу не оминуть Вас. Ви виплекали душі своїх вихованців, які нині творять світле сьогодення. Дай Боже Вам многая літа і доземний уклін за велич Вашого серця. Для нас Ви назавжди наша просто Аза.
