По тривозі райвійськкомату 2 травня 1986 року тридцять трьох кодимчан-запасників направили на спеціальні збори до військової частини, що дислокувалася у Червонознам’янці Іванівського району. Їх перевдягли у військові однострої, видали комплекти так званого хімзахисту, протигази, іншу екіпіровку. Вночі ешелоном відправили в напрямку Києва. Ані кодимчани, ані резервісти з інших районів Одещини не знали, куди конкретно їдуть і що там, на місці, робитимуть.
Тільки в районі Чорнобиля стало зрозуміло, що доведеться ліквідувати наслідки аварії на атомній станції. Працювали по 10-12 годин на добу, не знімаючи захисних костюмів та респіраторів. Відпочивали по черзі в БТРах.
Один із тих перших ліквідаторів, Василь Кучер, добровільно ввійшов до складу спеціального загону під командуванням підполковника Віталія Примака. Підрозділ виконував надважливе завдання – відкачували «важку воду» з-під четвертого реактора.
При високому рівні радіації розгорнули кілометровий водогін, запустили насосну станцію і «важка вода» з-під розгерметизованого вибухом реактора потекла до спеціальних посудин. Якби розплавлена речовина з активної зони реактора проникла до затопленого приміщення, під реактором міг статися вибух, значно потужніший від першого. Контролюючи водогін, Кучер помітив пошкодження. В лічені хвилини замінив пожежний рукав.
– Під ядерним реактором було 20-25 тисяч кубічних метрів води, і якби заражені елементи зі зруйнованого четвертого блоку потрапили туди, а потім уже це розповсюдилося по водоймах, наслідки були б страшні. Через те, що вода була заражена, ми відкачували її не в Прип’ять, а у дві залізобетонні посудини, які ташувалися на відстані 500-600 метрів. Кожна з них була розрахована на 10-11 тисяч кубічних метрів рідини. Ступінь зараженості води був дуже високий – майже 1,5 рентгена. І все ж наш підрозділ виконав завдання – воду було відкачано. Це дало можливість основним силам військового угруповання взятися за масштабну комплексну ліквідацію наслідків аварії, – згадує Василь Кучер.
У роботах брали участь представники багатьох професій, серед них зв’язківці. Любов Шевчук на той час працювала телефоністкою у військовій частині. Оперативний зв’язок членів Державної комісії з вищим керівництвом здійснювався саме через комутатор, який вона обслуговувала. Хвилини, а часом і секунди, відводилися на з’єднання. В окремі дні цих з’єднань доводилося робити понад півсотні за годину.
Незважаючи на такий жорсткий графік, жодного зриву розмови чи затримки з’єднання не було. І це при тому, що умови для праці були далекими від ідеальних. Температура повітря на пересувній станції перевищувала 30 градусів, плюс необхідність постійно знаходитися в респіраторі, адже вузол базувався неподалік АЕС.
Таких прикладів високопрофесійних дій наших земляків можна навести багато. Ми з честю виконали свій обов’язок перед людьми.
Напередодні 30-х роковин трагедії ми сподівалися, що влада зробить усе можливе щодо конкретних заходів зі вшанування подвигу ліквідаторів та поновлення законних прав потерпілих.
Та хоча й видано Указ Президента України «Про заходи у зв’язку з 30-ми роковинами Чорнобильської катастрофи» і прийнято Постанову ВР «Про вшанування учасників наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та про заходи, пов’язані з 30-ми роковинами Чорнобильської катастрофи», Кабмін не зробив нічого для поновлення належного соціального захисту чорнобильців, фактично беззахисними залишилися учасники ліквідації та потерпілі внаслідок чорнобильської катастрофи другої й третьої категорій. Ось такі сумні реалії.
