Шанувальники української музики в Одесі добре пам’ятають творчість композитора М.І. Вериківського (1896 – 1962 рр.). Михайло Іванович неодноразово приїздив до нашого міста, уперше – 1936 року, коли виконував замовлення Одеської кіностудії – писав музику до кінофільму за п’єсою Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Так було започатковано співпрацю вихованця Київської консерваторії з творчими колективами Причорноморського краю.
Через два роки композитор пише оперу «Сотник», матеріалом до якої послугувала однойменна поема Кобзаря. Опера складається з двох картин. У них – монологи Сотника та Настусі, аріозо Настусі, звучать народні пісні, що відповідають настроям героїв. Цю оперу одесити слухали 1939 року. Режисерував її О. Шольп, оперним диригентом був С. Столерман, художнє оформлення П. Злочевського.
Найвизначнішою оперою М.І. Вериківського фахівці вважають «Наймичку», знову ж таки за Шевченковою поемою. Композитор написав її 1940 року. Лібретто – автора музичного твору та поета Костя Герасименка. У цьому музичному творі проявилися найяскравіші основні риси творчості митця. В Одеському оперному її було поставлено 1946 року. Режисер постановки С. Ільїн, диригент Ю. Русинов, художник – той же П. Злочевський.
Опера на три дії складається з п’яти картин. У кожній з них (окрім четвертої) провідним є образ наймички Ганни. Навколо цього трагічного образу групуються інші, відтінюючи, ретушуючи його. У першому монолозі лейтмотив лише намічено. Безвихідь ситуації, любов до своєї крихіточки-сина спонукали наймичку підкинути немовля до бездітних хуторян. Речитативно-пісенний лад монологу виразно передає глибокий драматизм слів Ганни. Вокальна мелодія чуйно йде за текстом Тараса Шевченка:
Ой тумане, тумане, -
Мій латаний талане!
Чому мене не сховаєш
Отут серед лану?
…Дитя моє! Мій синочку,
Нехрещений сину!
Не я тебе хреститиму
На лиху годину!
Чужі люди хреститимуть,
Я не буду знати,
Як і зовуть…
…Не лай мене, молитимусь,
Із самого неба.
Долю виплачу сльозами
І пошлю до тебе.
У діалозі Насті і Трохима, стареньких хуторян, на тлі хору, у їхніх сольних номерах композитор змальовує образи добрих і нелукавих трудівників. Їм гірко жити самотніми. Самота забарвлює загалом ліричний образ Насті у драматичні тони (арія «Хто нашу старість привітає»). Картина завершується радісною сценою – Настя знаходить підкинуту дитину.
У другій картині головною є арія Ганни, у якій вилито її сум за сином, що росте у чужих людей. Розспівна, мелодично завершена, ця арія, так само як і монолог, має в основі народну пісенність, хоч це і не пісня у прямому розумінні.
Намічені уже в першій картині дві основні лінії опери – драматична і побутова – розвиваються і в подальших діях. У побутових сценах багато гумору, ніжності. З цією метою композитор використовує ігрові дитячі пісні.
Драматичною вершиною третьої картини і, можна сказати, однією з вершин драматичної майстерності Михайла Івановича Вериківського є колискова Ганни. У ній запам’ятовуються такі рядки:
Ой лю-лі, люлі, моя дитино,
вдень і вночі.
Підеш, мій сину по Україні,
мене кленучи.
У центрі четвертої картини – уже дорослий Марко та його наречена Катря. У сцені весілля образ наймички, цілком зрозуміло, відійшов на другий план. Кілька реплік її в епізоді з хором світилок показують, як тяжко їй приховувати своє материнство. Ганна вирішує піти з прочанами до Києва.
Уся п’ята картина присвячена образу Ганни. Її розвиток спрямований до розв’язки-зізнання. Так, ще до приходу наймички з прощі монолог старого Трохима – це побічна характеристика нещасної жінки. Прихід Ганни завершальна сцена її з сином Марком – це, по суті, кульмінація розвитку образу наймички, а отже і усієї опери.
Марку, подивися,
Подивися ти на мене:
Бач, як я змарніла?
Я не Ганна, не наймичка,
Я…
Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку!
Я… я твоя мати…
Оперу ставили в Одесі кілька разів.
Особливе місце у творчості Михайла Івановича Вериківського посідала його редакторська діяльність. Дбання про нашу культурну спадщину, відродження її із забуття – було справою усього його життя. Творчість багатьох композиторів ХІХ століття, серед них і одеських, не змогла належним чином розквітнути за умов російського самодержавства. Імена українських подвижників культури свідомо замовчувалися, їхні твори не виконувалися, діяльність переслідувалася, для професійної роботи не було жодних умов, твори часто гинули. Отож М. Вериківський, маючи досвід оперного диригента, відредагував і оркестрував «Вечорниці» Петра Ніщинського, що стали складовою частиною «Назара Стодолі», сюїту з опери Миколи Аркаса «Катерина».
Головні партії в операх М. Вериківського, а також у згаданій «Катерині» виконувала випускниця Одеської консерваторії, наша землячка із села Троїцького Біляївського району Раїса Михайлівна Сергієнко. Співачка (лірико-драматичне сопрано) виконувала партії Ганни
(1951 р.), «Катерини» (1957 р.), була удостоєна звання народної артистки України.
На завершення хотілося б наголосити, що зацікавленням творчістю Тараса Шевченка позначено увесь композиторський шлях М.І. Вериківського, якого породила земля Тернопільщини.
