Підґрунтям нинішньої Конституції України слугували, зокрема, й законодавчі розробки наших відомих предків. Так, ще у квітні 1710 року, обраний в еміграції гетьманом Пилип Орлик, один із найкращих випускників Києво-Могилянської академії, проголосив «Пакти й конституції законів та вольностей війська Запорозького (оригінал латиною було знайдено у замку французького міста Дентевіль, що належав генералу Григорію Орлику, синові гетьмана). Чому війська Запорозького, а не України? Та тому, що ні за Богдана Хмельницького, ні за Івана Мазепи, коли той виступив проти Петра Першого, не було навіть спроб заявити про незалежність України. Пилип Орлик пішов шляхом свого вчителя – Івана Мазепи.
Гетьман-емігрант, козаки-виборці, шведський король Карл ХІІ підписали угоду, якою мала керуватися майбутня країна, здобувши шведську протекцію. Документ, нині відомий фахівцям-історикам за назвою «Конституція прав і свобод Запорозького війська» був зачитаний українською мовою перед походом об’єднаної армії супротивників російського царя.
Угода складалася із 16 статей. Щодо майбутнього внутрішнього самоврядування, то в «Конституції» було записано, «аби в отчизні нашій первенствуючими були совітниками Енерална Старшина і полковники». Окрім цього, з кожного полку (полк – адміністративна одиниця, що дорівнювала царській губернії. Прим. м. – С.В.) повинно було обиратися по одній особі з числа «старинних, благоразумних і заслужених людей», котрі мають засідати в Генеральній раді з генеральними старшинами (українському парламенті); «без дозволу сеї ради Гетьман не мав права нічого приватного своєю владою ні зачинати, ні установляти і в скуток не приводити».
Генеральні ради, за угодою, мали скликатися тричі на рік: на Різдво, Великдень і Покрову. У них мали б брати участь «не тільки панове полковники з старшиною своєю і сотниками, не тільки з усіх полків Енералні Совітники, леч і від війська Запорозького Низового посли за присланнєм до себе від Гетьмана ординансу» у призначений термін.
Непередбачені публічні справи, котрі потрібно було б обов’язково вирішити до скликання чергової сесії Генеральної ради Гетьман «моцен і волен, з обрадою Енералної Старшини» вирішувати «повагою своєю гетьманською». Старшина повинна шанувати Гетьмана як свого вождя. Коли б у вчинках Гетьмана було помічено що-небудь «противного, правам і вольностям військовим вредительного і отчизні некорисного, тоді тая ж Старшина Енерална, полковники і енералні совітники, моцні будуть вільними голосами, чи то приватно, чи, когда нужна і неотволочна потреба вкаже, публічно на Раді зробити йому догану, і Гетьман не повинен за це ображатися. Коли б же хто-небудь з Енералних чи то з инших осіб дерзнув образити Гетьманський гонер або в якім-небудь иншим ділі провинився, то сам гетьман єдинолично не має права карати злочинця, але повинен здати справу в суд військовий Енералний. У всьому керують енеральні особи, уставичне при боку гетьманськім резидуючі і приватні гетьманські джури не мають права торкатися до жодних військових справ».
Усі урядовці повинні обиратися «вольними голосами» і Гетьман не має права «когось настановляти власною волею».
Наприкінці «Конституції» мовилося, якщо користуватися сучасною термінологією, про соціальний захист населення України.
У цілому ж, документ, написаний П. Орликом, закладав не лише ідею вільних виборів Гетьмана по усіх землях тогочасної України, а й принцип розподілу влади. Це свідчить про тяжіння тогочасної суспільної думки України, зокрема викладачів та вихованців Києво-Могилянської академії, до західної традиції. «Конституція» Пилипа Орлика запропонувала ще на початку ХVIII століття модель, дуже близьку до президентської республіки.
Пилип Орлик мав намір за підтримки шведів і поляків вирватися з-під російського гніту. Та гетьман не мав слави Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка. До «Конституції» потрібно було додавати військову звитягу. Тут доречно, мабуть, згадати Тараса Шевченка, який усе життя мріяв про волю для рідної України. У поемі «Юродивий» він звертаючись до друзів-однодумців, нагадує про вождя північноамериканських штатів Джорджа Вашингтона, який здобув перемогу над армією рабовласницького Півдня.
…Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись!
На жаль, в Україні діячів такого масштабу завжди бракувало.
…Кілька слів про «одеський слід» Пилипа Орлика. Було це влітку 1709 року. Рештки шведського війська разом із козаками, що лишилися вірними гетьману Мазепі, відступали до володінь Туреччини. Майбутній автор «Конституції» переправився через річку Тилігул. 16-17 липня усі втікачі зупинилися на відпочинок на території нинішнього Пересипу. Потім піднялися на плато найдавнішої частини сучасної Одеси. Десь там, можливо, на Куликовому полі, пасли коней. Перепочивши, козаки й шведи повернули на північ, зупинялися в Кучургані. А ще через кілька днів дісталися Бендер.
Потім, упродовж багатьох років Пилип Орлик, спираючись на підтримку правителів Швеції, Польщі, Франції, Туреччини намагався вирвати Україну з лабет Росії. Та усі обставини складалися не на користь обраної ним справи.
У ХІХ столітті спроби полегшити долю поневоленої України тривали. Так, наприклад, були сподівання на Наполеона, на таємні братства, політичні партії, що опікувалися долею України. Братчики й українські революціонери складали програми й конституції. Так, юрист Георгій Андрузький 1850 року був заарештований за написання «Конституції республіки». Один із засновників «Братства тарасівців» Микола Міхновський уже у ХХ столітті (1905 р.) розробив проект Конституції України.
1917 року була ухвалена Конституція Української Народної Республіки. До речі, її текст надрукували тодішні «Одеські вісті» невдовзі після заснування газети.
Так, кількома штрихами, ми окреслили шлях до Конституції України зразка 1996 року.
