Скільки лицарів прой­шло шляхом боротьби за незалежність України! Серед відомих нам імен – Микола Руденко, В’я­чеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Василь Стус. До цієї когорти належить і одесит Василь Барладяну-Бирладник, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня.

Доля вела рід Василя Барладяну стежкою тяжких випробувань. За переказами матері, їхньою родиною чекісти зацікавилися 1944 року, коли до села Шибка Григоріопольського району (нині належить до Республіки Молдова) вдруге прийшла Червона Армія. Батько трирічного хлопчика був репресований переможного 1945 року як син генерал-хорунжого армії УНР Андрія Гулого-Гуленка і загинув на уранових рудниках.

Василько зростав розумним, допитливим хлопчиком. Любив читати книжки. «Вчителем, мабуть, буде», гадали в селі.

І справді, успішно закінчивши десятирічку, Василь вступив на філологічний факультет Одеського державного університету імені І.І. Мечникова. Спраглий до знань юнак цікавився не лише філологією, а й історією України, мистецтвом, зв’язками українських земель з Балканами.

Уже дипломований, Василь Барладяну завідував кабінетом мистецтвознавства у рідному університеті, викладав історію світового й українського мистецтва, класичну європейську літературу, етику й естетику в інституті інженерів морського флоту. Однак кандидатську дисертацію «Образ людини в живопису й літературі Другого Болгарського царства 1118 – 1396 рр.» захистити не вдалося. Ця робота привернула увагу КДБ. Довго про цю «увагу» переповідати не будемо. 1974 року Василя Володимировича було виключено з лав КПРС. Він втратив роботу в університеті. І не мав більше права працювати в ідеологічній сфері.

Принагідно необхідно сказати, що Барладяну ще студентом почав спілкуватися з майбутніми дисидентами, зокрема з Ніною Строкатою-Караванською. Вона давала Василеві книжки та брошури, що плекали в його душі патріотичні почуття.

Зокрема, незабутнє враження справили на Василя книжки Юрія Липи «Чорноморська доктрина», «Розподіл Росії» та «Призначення України», що побачили світ у Нью-Йорку.

Ніна Строката-Караван­ська назвала вигнанцю з університету ще й кілька київських адрес, за якими Василь знайшов нових товаришів-однодумців, що, як і він, переймалися ідеями Української Гельсінської Спілки.

Ця організація від часу свого створення її 1976 року складалася з людей, що належали до золотого фонду нації. Вони завжди мріяли про незалежність України, але конкретні обставини, в яких доводилося діяти патріотам, не можна було ігнорувати, і тому вони вважали за потрібне передусім захищати права громадян та порушувати мовні, культурні проблеми на українських землях. Бо саме мова та культура спроможні протистояти розмиванню особистості і саме культура прогнозує усі інші види життєдіяльності, так стверджував Василь Барладяну.

1976 року кадебісти зробили обшук у помешканні Василя Барладяну. У ньо­го було вилучено рукописну збірку поезій «Ший, дружино, швидше прапор», автобіографічну повість «Компромісу не буде», науково-публіцистичні статті. Василя Володимировича звільняють з роботи у Музеї народної архітектури та побуту без документів на працевлаштування. Принагідно зауважу, що до того музею заходив колись і я.

У грудні того ж року В. Барладяну передає керів­никові Української Гельсінської Спілки Миколі Руденку копію своєї заяви на ім’я прокурора Одеської області з протестом проти переслідувань за національними мотивами, статтю «До людей доброї волі» та автобіографічний нарис «А як же інакше?» (ці матеріали наступного року друкуються у Парижі). За них Василя заарештовують. Три роки неволі. Відірваний від рідного краю, він згадував вірші Тараса Шевченка:

Лічу в неволі дні і ночі

І лік забуваю.

О Господи, як то тяжко

Тії дні минають…

1980 року, за кілька днів до закінчення терміну, він був засуджений за новою справою. Ще три роки…

– І сучасники Шевченка, і наші сучасники, – ділився своїми думками Василь, коли заходив інколи до редакції «Одеських вістей», – не зазнали смаку тієї волі, яка змушує людину випростатися на повен зріст. З іменем Шевченка на устах виходили «відновлювати справедливість» і погромники маєтків. Коли в Яготинському повіті розкопали могилу українського історика Миколи Маркевича і волочили його «поміщицьку» труну селом, то навряд чи активістів зупинили б слова Тараса Григоровича, звернені до Маркевича:

Бандуристе, 

орле сизий,

Добре тобі, брате,

Маєш крила, 

маєш силу – 

Є куди літати.

Відомо, що родина Мар­кевичів мала стосунок і до Одеси. Олексій Іванович Маркевич, професор Ново­російського університету, читав лекції з історії в одеській «Громаді». 1901 року Олексія Маркевича було обрано дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка у Львові.

– Після виходу на волю, – з часом згадував за філі­жанкою кави Василь Володимирович, – створювали Українську ініціативну групу за звільнення в’язнів сумління.

Відвідувач називав, па­м’ятаю, імена В’ячеслава Чорновола, Степана Хмари, Михайла Гориня. Працював Барладяну у редколегіях часописів «Український вісник», «Кафедра», «Україн­ські перспективи».

Наприкінці 80-х років Ва­силь Барладяну-Бир­лад­ник пише статтю «Замість перебудови держави – перешиковування бюрократії», закликаючи народ України бути пильним. Цитую висловлювання одного з тогочасних керівників українського КДБ.

«Те, що Барладяну, Го­ринь, Чорновіл, Хмара та подібні до них сьогодні на волі – фактор часу: для них вже готові місця в лагерях».

Ті місця в сибірських таборах уже не дочекалися українських патріотів. Влада комуністичної диктатури змушена була відходити за лаштунки історії. 24 липня 1990 року над будинком Київської міськради було уперше піднято жовто-блакитний прапор. Такі ж прапори невдовзі замайоріли в Одесі. Ніхто вже не міг зупинити колесо історії.

Василь Барладяну стає не лише активним діячем Народного руху в Одесі, просвітянської організації «Південна громада». Він багато пише. Поезії, проза, публіцистика. Автор книжок «А как же иначе», «Горе от ума», «Біля воріт держави», «Ще раз про неволю», «Між людством і самотністю», «Релігія і Боги Русі» (у співавторстві з А. Паньковим), «Сонник. Словник сновидів політкаторжанина», збірки прози «У дорозі до матері».

Під час останньої зустрічі ми знову заговорили про Тараса Шевченка. Він звернув увагу на мої публікації про Кобзаря, що періодично з’являлися в «Одеських вістях».

– Нині Шевченка всі люблять: його прийнято любити. Не будемо говорити про тих, кому Шевченко залишив свій біль і свій заповіт. Я от теж колись написав рядки:

Село моє – 

Кирилівко моя!

І мій Шевченко

Там живе, Їй-Богу, – 

Бо ж у Кирилівці

Не був ніколи я,

А до Шевченка

Знав завжди дорогу!

Тоді ж, 15 грудня 2009 року, він подарував мені свою книжку «У дорозі до матері» (повість, оповідання). До єдиної у світі матері-України звернені рядки іншого вірша:

Живу тобою, 

бо одна у мене…

Ніким тебе 

не зможу замінить – 

Ти мій єдиний 

паросток зелений

Там, де ніколи 

не бува весни.

Не заходить більше до редакції «Одеських вістей» Барладяну-Бирладник. Інші шляхи у нього – небесні.

Душа його витає над нами і закликає любити рідний край так, як любив його Тарас Шевченко.