Цю місцину колись називали Усатівськими хуторами. Тут селилися втікачі з Дніпра після розгрому Запорізької Січі. Селилися, либонь, старші за віком, ті, яким не хотілося йти надто далеко від степу, политого козацькою кров’ю, шукати щастя за Дунаєм, під владою ще одних загарбників.

…Коли кошовий отаман Петро Калнишевський не дозволив одімкнути пушкарню, де зберігалося важке озброєння, запорожці вирішили захищати свою волю без ньо­го. Але на Січовий майдан вийшов усіма шанований архімандрит Володимир і, піднісши в руці хреста із зображенням Богородиці, став умовляти запорожців утихомиритися. За непослух він погрожував карою Божою. Рішучість святого отця справила враження. Бувалому у бувальцях воїнству згадалася його розповідь про те, як Свята Марія врятувала християн.

…Константинополю загрожувала смертельна небезпека. Уранці святий подвижник Андрій, що молився усю ніч у храмі, просив Божої допомоги, побачив у небі над містом Матір Божу з усіма святими. Богородиця опустила над містом свій омофор (покров) і накрила ним воїнів-християн. Підбадьорені небесною підтримкою, греки здобули перемогу.

Запорожці не могли не послухатися того, кому вони вірили. Але волю вони теж не хотіли втрачати.

…Як тільки смеркло, запорожці, для яких воля була дорожча за життя, стали готуватися у далеку дорогу. Вони взяли із собою і престольний образ Святої Покрови із зруйнованої церкви. На думку козаків, Січ на Дунаї не могла існувати без ікони-захисниці. І вони донесли-таки ікону за оспівану у піснях ріку.

…Степ над лиманами, Хад­жибейським та Куяльниць­ким, був добре знайомий козакам. Вусаті лицарі із сивинами в чупринах вирішили осісти тут, між добувачами солі та риби. Хто мав ще сили та гроші купити реманент, вола – почав орати землю.

Ой, як був у мене коняка – 
Був коняка-розбишака,
Була шабля і рушниця
Ще й дівчина-чарівниця.
Ой, коняку турки взяли,
Ляхи шаблю пощербали,
І рушниця поламалась,
Ще й дівчина відцуралась!
Між Буджацькими степами
Ідуть наші з бунчуками.
А я з плугом та сохою
Понад нивою сухою! – співали переселенці.

А найміцніші козаки влаштовувалися в каменярнях різати черепашник для потреб нового міста, порту.

Минали роки й десятиліття. На піщаному дні колишньої морської затоки один за одним стали виростати грубезні кам’яні хрести.

…До нинішнього часу збе­реглося козацьке кладовище. Воно розташоване між Республіканською вулицею села Усатового та Хаджи­бейською дорогою, де пролягає трамвайний маршрут № 20. Кладовище привертає увагу хрестами незвичної форми. Такі ставили колись лише на могилах запорожців.

Невмолимий час пощадив пам’ять про захисників православної віри і зберіг надписи на деяких хрестах. Усі вони починаються зі слів «Тут спочиває раб Божий…» Далі – ім’я та рік кончини. Обережно стираючи лишайник, ледве прочитую: «раби Божі Бартко і Марко 1801», «Федос та жінка Юфима Осаченко 1806», «Василь Кравченко 1831»…

Усі написи на хрестах – у межах 1801 – 1898 років. Пізніших могил, аж до 1965 року, значно менше.

Сьогодні кладовище, що розташоване на землях Уса­тівської сільради, захищають від остаточного руйнування два будинки. Якщо їх у майбутньому приберуть господарі нафтопереробного заводу (підприємство поки що не працює), то може зникнути й кладовище, останній земний прихисток усатівських запорожців. Цілком можливо, що не лише усатівських, а й пересипських, тобто одеських.

Що ще повідали кам’яні хрести погожого осіннього дня?

Полковник Головатий лишив своїм представником у Хаджибеї тямущого осавула Черненка. Той доповідав начальству, що «казаки шатаются праздно, переходят уже и за границу и находятся при производстве работ в крепости Бендерской (тобто на заробітках у турків. – Прим. С.В.).

Де Рибас клопочеться перед О. Суворовим дозволити чорноморським козакам служити на створюваному флоті, а також працювати «при произведении водяных работ во вновь назначенной при Аджибее гавани».

Осавул Федір Черненко оперативно упорався з поставленим завданням – зібрав під своєю командою усіх блукальців. До кінця серпня 1794 року він зібрав 434 особи козачого звання.

Уже в жовтні де Рибас доповідав: «Казаки не имеют нужды искать разными способами пропитания и находятся здесь в действительной службе, отправляя оную на прежнем основании в вверенном мне флоте, а при том употребляются на ряду с прочими в казенные работы, в Гаджибее ныне производящиеся за надлежащую плату».

Цих козаків поселили у спроектованих спеціально для них кварталах. Де були розташовані ці квартали? Можливо, пізніше вони були забудовані виробничими підприємствами? Колишні захисники волі, оборонці українського народу змушені були скоритися, «завели себе хозяйство и домостроительство».

А Федір Черненко, за даними історика Орлова, заснував біля Дальника хутір. Цю місцевість певний час називали урочищем Черненка.

Останній прихисток пересипських козаків… Може, тут і церква стояла? Бодай маленька капличка! Це так природно для вірян – церква і тут же цвинтар… Козаки, як стверджують наші історики, дуже набожними були. Навіть похідні церкви мали.

У дев’яності роки минулого століття доглядати кладовище біля колишніх полів зрошення взялися просвітяни, рухівці, учні місцевої школи. А 2002 рік був ознаменований утворенням в Одесі Чорноморського козацького з’єднання.

У регіональній програмі відродження та розвитку Українського козацтва на Одещині щороку передбачаються заходи щодо відновлення історичних назв населених пунктів, місцевостей, створення реєстру об’єктів історико-архітектурної спадщини, обліку нерухомих пам’яток історії та культури, їх упорядкування як у місті Одесі, так і в районах області.

Щось усе-таки робиться… Принаймні, якщо говорити про кладовище, то встановлено при вході залізні ворота. Десятиліттями цих воріт не було. Вільний, так би мовити, доступ у будь-яку годину дня і ночі. У часи Горбачова можна було біля хреста прилаштуватися і чарку випити безбоязно.

Останній прихисток оборонців нашого краю – це частина історії заселення Одеси, її розбудови. Не шанувати її гріх. Це наше коріння, з якого виростає сучасність. Як ми плекаємо наше коріння, такою і виросте крона.