Мужні та відважні чоловіки задля виконання військового обов'язку полишали свої сім'ї, робочі місця, ризикували здоров'ям і життям. Бо були твердо впевнені, що захищати свою родину, свою Батьківщину – святий обов'язок чоловіка. Таке переконання мав Сергій Анатолійович Кіфорак з Конопляного, коли отримав повістку про мобілізацію.
– Вперше я отримав повістку весною 2014 року, під час другої хвилі мобілізації, – розповідає Сергій. – Я завжди був упевнений, що як військовозобов'язаний повинен стати на захист своїх рідних і неньки-України. Я не переховувався, не тікав, відразу прибув до військкомату та пройшов медичне обстеження. Але мені було наказано почекати, бо на той час було набрано достатню кількість мобілізованих із Іванівського району. Наступну повістку я отримав у лютому 2015 року. Звичайно, засмутилися і дружина, і мати, але що вдієш – такий наш обов'язок.
Строкову службу я проходив понад десять років тому – у 2003-2004 роках, тож треба було пройти додаткову підготовку. Відразу був направлений на полігон Широкий Лан, що в Миколаївській області, де майже місяць удосконалював свої військові навички. Потім було навчання в Рівненській області, потім – у Бердичеві Житомирської області.
Бригада ташувалася біля Артемівська, в лісовій місцевості. На бойові завдання виїздили в трьох напрямках – Горлівка, Попасне, Дебальцеве. Довелося самим будувати бліндажі. Де вручну копали, де екскаватором. Потім вирубували дерева та укріплювали, все робили самотужки.
Взимку там дуже холодно. Нас виручали волонтери – приїздили з Харкова, Херсона. Та найбільше допомогли іванівські волонтери Тетяна Ковальчук і Валентина Станкова. Мій односелець Микола Дронєв, який раніше служив в АТО, розповів мені, що вони постійно допомагають бійцям з Іванівського району, дав мені номер телефона Тетяни Анатоліївни. Ці небайдужі жінки присилали теплий одяг, взуття, спальники, цигарки – все, в чому була гостра потреба.
Під час моєї служби в АТО, 6 січня 2016 року, моя дружина зробила мені найцінніший подарунок – народила сина. Мені навіть відпустку дали з цієї нагоди. Забрав їх додому з пологового будинку. Та довго бавитися з сином не було часу – повернувся до Артемівська. Там мене чекали бойові побратими, моя друга родина. Адже за час служби, під час виконання бойових завдань, ми довіряли один одному свої життя, оберігали один одного, виручали. І тепер ми часто спілкуємося по телефону, нам є що згадати, є чим поділитися. Вони добре розуміють мене, а я – їх.
Людям, які там не були, важко розповісти про те, як ми там жили, наскільки це страшно – весь час знаходитися в напрузі, в небезпеці. Зі мною разом служили афганці, так вони стверджують, що такого жахіття навіть в Афганістані не було. Військове озброєння, яке застосовували наші супротивники, мало значну руйнівну силу: одне влучення – і будинку немає. Пригнічувало те, що наші дії були обмежені Мінськими домовленостями, ми не могли дати гідну відсіч ворогу.
Прикро мені, коли деякі односельці запитують: «Навіщо ти поїхав воювати? Там добре платять, за гроші поїхав?» В таких випадках мені важко стриматися. Чому я, людина, яка ризикувала своїм здоров'ям та життям, повинен виправдовуватися? Доводити, що тоді в мене була лише одна думка – захистити свою родину, щоб військові дії не дійшли до Одещини. А про гроші я взагалі не думав.
У квітні 2016 року Сергій Кіфорак демобілізувався та повернувся до своєї родини. Зараз він разом із такими ж учасниками бойових дій із Конопляного, Калинівки, Петрівки домагаються виділення та оформлення земельних ділянок для особистого селянського господарства. Згідно з чинним законодавством, ділянки виділяються всім учасникам бойових дій. Хлопці оббили багато порогів різних установ, але поки що марно. Невже людям, які обороняли мирне життя, у лавах Збройних сил України боролися за незалежність Батьківщини, знову потрібно боротися, цього разу з байдужістю чиновників?
