Федір Павлович Нестурх (1857 – 1936) залишив в історії містобудування чимало яскравих сторінок. Саме при ньому було завершено забудову тієї частини Одеси, яку ми сьогодні називаємо історико-заповідною.
За кресленнями архітектора Нестурха споруджувалися, наприклад, будинки для навчальних закладів. На вулиці Ольгіївській – чотириповерховий корпус для Вищих жіночих курсів, на Катерининській площі – будинок гімназії Соколової.
Не була обійдена увагою сфера охорони здоров’я. Стараннями будівничого постала станція «Швидкої медичної допомоги» у Валіхівському провулку. Це, так би мовити, «проба пера» архітектора. Її споруджено ще 1903 року. Вдячна пам’ять та архівні документи підказують, що Федір Павлович проектував і споруджував міську лікарню для душевнохворих на Слобідці, триповерхову євангелічну лікарню на нинішній вулиці Белінського.
Невтомний трудівник знаходив собі роботу і в приміській зоні. Нестурх проектував грязеві лікарні на лиманах, приміщення морських ванн на Великому Фонтані і купальні в Отраді.
Не цурався він і замовлень одеських купців. Пережила, на щастя, реконструкцію сучасного Привозу стіна «Фруктового Пасажу», збудованого на початку двадцятого століття.
Архітектор Нестурх дбав і про творіння своїх попередників. Так, заслугою будівничого було реконструювання колишнього театру Сибірякова (нині Українського музично-драматичного театру ім. В. Василька) та міського оперного театру (нині Одеського національного театру опери та балету).
Найвидатніше творіння архітектора – будинок на вулиці Херсонській, що став справжнім Палацом книги. Тепер це приміщення Одеської національної наукової бібліотеки.
Хто ж такий Нестурх? Якесь дивне у нього прізвище… Чи то чеське, чи то німецьке… Та особливої загадки у походженні прізвища немає.
– Прізвище предків мого дідуся, – розповідала колись заслуженому працівникові культури України Григорію Зленку кандидат архітектури Наталія Нестурх, – було Нештурха, від слова «штурхати», тобто штовхати. Рід походив із запорозьких козаків. Дідусь Федір дуже пишався цим. Козакам, які записалися на російську військову службу, можновладці обіцяли дати землю. Але, як відомо з історичних джерел, після переможної війни з Туреччиною, козаків почали закріпачувати. Не уник кріпацтва і козак Нештурха. А вже наш пращур зумів вирватися з неволі.
А тепер розповімо історію трохи ближчу за часом. Малий Федько з раннього дитинства пізнав нестатки. Залишився без матері. Батько розумів, що здібного хлопчика може врятувати від злиднів лише освіта і віддав Федька спочатку до народної школи, а потім – до повітового училища. У вихідні хлопець ще відвідував і художню школу.
Далі юнак заробляв на хліб учнем та підручним на будівництвах міста, у креслярській майстерні одеського архітектора Оттона. Рік за роком опановував таємниці будівельної справи, здобувши при цьому атестат про закінчення гімназії.
Двадцятирічний Федір Нестурх (це вже канцеляристи «постаралися») їде до Петербурга, вступає до Академії мистецтв. Стійко переборює студентські злидні. Перемагає у конкурсах на малу й велику золоті медалі. Врешті-решт стає архітектором першого ступеня.
Випробування на професійну придатність Нестурх проходив у Пскові, хоча серцем линув на рідний йому південь.
Про успіхи Федора Нестурха у розбудові Пскова довідуються впливові одесити. Міський голова Павло Зелений запрошує молодого зодчого і пропонує йому створити проект міської «публічки»… Якою вона має бути? Федір Павлович хотів, щоб бібліотека стала окрасою Одеси.
…В університетських містах Західної Європи Нестурх побачив прообраз того, що шукав. Він ознайомився з тамтешніми бібліотечними приміщеннями, вивчив їхні функціональні особливості.
У спілкуванні із зарубіжними колегами Нестурха запитували, звідки він приїхав і чому в нього таке дивне прізвище. Одеський архітектор відповідав, що з України. А його козацьке прізвище спотворено зумисно. Співрозмовники здивовано піднімали брови і згадували, що генерал французької служби Орлі був сином українського гетьмана Пилипа Орлика. У тридцятих роках ХVІІІ століття Григорій Пилипович Орлик виступав дипломатичним посередником в українських справах, якими займався гетьман-емігрант.
Повернувшись додому, Нестурх поринає в роботу, яка увібрала в себе краплини європейського досвіду.
Одеська «публічка» будувалася впродовж 1904 – 1906 років. Її й понині справедливо називають архітектурною перлиною. Відвідувачів бібліотеки і зараз вражають добре обмірковане планування, зручності.
Тут слід згадати ще одну дуже суттєву подробицю. Завершивши спорудження бібліотечного палацу (інакше його і не назвеш), Федір Павлович, очевидно під впливом зарубіжної поїздки, що збурила його національні почуття, попросив будівельників вмурувати у правому крилі фасаду табличку з написом: «Проектував і будував Ф.П. Нештурха (1904 – 1906)». Не Нестурх, як значилося в його особистих документах, а саме Нештурха. Ця табличка збереглася до нашого часу.
На цей вчинок відомого у місті архітектора звернули увагу одеські «просвітяни». Член правління «Просвіти» Іван Липа напросився до Нестурха на знайомство. Оглянувши приміщення бібліотеки, Іван Львович умовив зодчого спроектувати будинок лікарні у Великому Дальнику, де Липа на той час працював. Федір Павлович подібні приміщення уже проектував, тому одразу погодився. А ще поет, лікар і громадський діяч став запрошувати зодчого на зібрання просвітян.
Слава про талановитого архітектора з Одеси тим часом линула усією Російською імперією. Відомий петербурзький зодчий Л. Бенуа запропонував обрати колегу академіком архітектури.
Та втрутилися події, що набули світового значення: а саме – більшовицький переворот у Петрограді. Коли на берегах Чорного моря утвердилася нова влада, зодчому Ф.П. Нестурху пішов сьомий десяток. Губернське пролетарське керівництво дивилося на відомого архітектора як на уламок минулого. Федір Павлович ледве зміг влаштуватися у комунальному відділі. Та працювати довелося недовго. Не забарилася чергова кадрова чистка. Фахівця, який був і залишався зразком служіння рідному народові, виштурхали на вулицю.
Ф.П. Нестурх ще якийсь час перебивався заробітками на архітектурному факультеті художнього інституту. 79-річний зодчий майже осліп. Але його доля можновладців уже не цікавила. Першого травня 1936 року, коли у центрі Одеси гриміли оркестри, Федір Павлович відійшов у інший світ. Проводжали його в останній путь лише найближчі люди.
