На полігоні тихо. Лише польова пташка зустрічає весняний ранок невтомною піснею та легкий вітерець, ваблений уквітчаною котиками вербою, блукає полем, пестячи сухий деревій та збиваючи гірчинку гонору із суцвіть торішнього полину. Невдоволена цією ідилією лише берізка, ревнуючи той вітер до верби, осуджуючи оту закоханість примхливим шурхотом гілля…
Розриваємо тишу потужним ревом танкових двигунів. Сергій Гуменюк, сержант із Чернівецької області, впевнено веде машину, вміло орієнтуючись у хитросплетінні розбитих важкою технікою польових доріг. Сьогодні у Сергія своєрідний ювілей – рік як він уклав уже другий контракт зі Збройними силами України. А вдома, в рідних Сокирянах, тримають кулаки за сержанта батько Анатолій та брат Сашко. Сергій Гуменюк, захищений оберегом маминих молитов, пройшов АТО переважно з тими ж хлопцями, з якими готується повернутися на схід країни. Повернутися, аби переможно завершити цю війну.
У багатьох танків бригади є не тільки номери, але й власні імена. У колоні попереду, обдаючи десант інших танків кіптявою вихлопів і хмарою пилюки, важко суне «Генерал». За ним старанно чавить шлях примхливий «Котик». А перед нами реве потужним двигуном «Смайлик». Від знятої ним куряви мружаться, сидячи на броні десантом, курсанти-стажери Львівської академії Сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного.
– А в нашого танка імені немає, – зітхає механік-водій Ваня Загороднюк, діставшися визначених командуванням позицій.
– Як то? – дивуюся. – Невже не заслужив?
– Він що – рижий? – з образою за броньованого друга каже Ваня. – Мій танк – найкращий! Таке пекло пройшов на сході, що інші б геть уже розплавилися. А ім’я ще прийде…
Чимось вони таки схожі – Загороднюк і його танк. В Івана від танка – важкокерована, але ж і вкрай надійна натура. Така, що в бою не підведе. А в танка від Івана – характер: сильний, впертий. Такий, що не перепреш. Обидва вони – солдат Загороднюк і його танк – донедавна воювали в різних підрозділах і на різних ділянках фронту, йдучи дорогами АТО. Там гартувалася броня їхніх непростих, але таких схожих між собою характерів.
Ми з Іваном знайомі давно. Обіймаючи свого часу посаду заступника районного військового комісара, я призивав солдата Загороднюка до Збройних сил під час однієї з хвиль часткової мобілізації. Потім, коли Іван звільнився в запас і повернувся до батьків у рідну Петровірівку, не раз зустрічалися ми на різних заходах для учасників АТО. Під час спілкування з побратимами поступово визріла у Івана думка стати професійним солдатом та укласти контракт зі Збройними силами.
До навчального центру Іван поїхав, навіть не дочекавшись, поки з гірсько-піхотної бригади, у складі якої служив за мобілізацією, надійде посвідчення учасника бойових дій. Успішно скінчив навчання та прибув до 28-ї ОМБр. А тут – інші люди, інші командири, інші традиції, інші танки. І Іван… запив! Дуже запив, не знайшовши одразу спільної мови з новими співслужбовцями.
Пропав би солдат, якби не втрутився заступник командира бригади з морально-психологічного забезпечення підполковник Іван Калетник. Навіть не знаю, за які струни солдатської душі смикав Іван Вікторович свого тезку, які знайшов слова та аргументи, але не відхрестився від проблемного солдата, зробив усе, щоб не втратити контрактника. Навіть телефонував до воєнкома, просив вплинути на земляка. І вберіг. Нині солдат Іван Загороднюк – один із найкращих механіків-водіїв танкової роти, яку в батальйоні вважають «золотою». Бо кожен із танкістів цього підрозділу – майстер своєї справи. Бо у кожного з них – золоті руки. Тепер у Вані Загороднюка все добре. Навіть посвідчення учасника бойових дій отримав.
Правда, залишилася проблема – танк у нього й досі не має власного імені. Безіменний танк. Хоч бери та й оголошуй конкурс на найкраще ім’я.
