Волонтерка Наталя Михайлик і сама нещодавно проходила службу у Збройних силах України. Знає не з чуток про всі тягарі військового життя, випало їй бувати й на передовій. Спіткала її тяжка доля – загинув чоловік. Війна зібрала свій страшний ужинок. Виплакані сльози дощами осінніми падали на землю, що прийняла в себе загиблого воїна. І стигли ті удовині сльози незрушною кам’яною брилою, що стоїть у степовій траві на спомин про втрачене кохання, змарновані надії, спалене війною солдатське життя…
Життя, як і природа: осіння мряка змінюється на зимовий холод розпачу та самотності, а потім... А потім знову, як по весні, вкривається спустошена душа весняними квітами надій, очікуванням кохання, взаємності, звичайного людського щастя.
Зустрілася Наталі людина, що підтримала її, втішила і розрадила. Усе зрозуміла і прийняла її такою, якою вона є, зі всім її надламаним минулим та невизначеним поки що майбутнім.
– Звертаюся з проханням привітати з 33-річчям резервіста 28-ї окремої механізованої бригади. Особисто від мене – його дівчини. В АТО він був командиром роти, а зараз проходить збори резервістів оперативного резерву 1-ї черги на посаді водія бронетранспортера. Звуть його Ваня Дяченко...
Долучаємося до вітання та бажаємо нашому побратимові взаємності в коханні та гарного настрою. Тим більше що й позивний у Вані Дяченка – «Мажор». Не тому, що він синочок олігарха, а тому що має веселий характер та добру вдачу.
