Ось уже третій рік в Україні точиться війна… Кажуть, що у неї не жіноче обличчя… Чомусь при цьому у кожного з нас виникає уявлення про закрите балаклавою обличчя солдата, а ще – стражденні обличчя матерів, на яких відкарбувалися велике горе й біль…
Материнські сльози… Скільки їх пролито за роки визвольної для українського народу війни! Матері завжди пам’ятатимуть полеглих синів, які залишилися для них по-дитячому безтурботними, зі щирою посмішкою, повними життям і впевненості в майбутньому. Саме таким пам’ятає мешканка Коломиї, вихователька дитячого садка Наталія Петрівна Сенюк свого старшого сина Тараса, що віддав своє життя за Батьківщину.
…Того дня вона багато разів телефонувала синові, але він не відповідав. А потім по телевізору почула, що Тарас Сенюк, командир десантно-штурмового батальйону 95-ї окремої Житомирської десантно-штурмової бригади, загинув.
♦Розмова з сином
...Ніжний легіт тихесенько стукає гілками дерева в шибку. Материнське серце забилося сполоханою пташкою. І вона чує уві сні до болю знайомий голос:
– Матусю! Ріднесенька!
– Тарасику, то ти?
– Вибачте, матусю, що потривожив, знову болю завдав.
– Не йди від мене, синку. Хай хоч послухаю тебе. Нещодавно твій молодший брат Максим стенд мені зробив із твоїми фотографіями. Їх небагато, бо ж ти не любив фотографуватися. Я забрала навіть ту, що на могилі була. І прапор синьо-жовтий, яким твої побратими домовину накрили. Казали, що так належить віддати шану тобі, як бойовому офіцерові, Героєві України, Тарасові Сенюку. Синочку... Ти першим розпочав Алею слави на Коломийському цвинтарі. Ти завжди був першим…
– Як не хотів, матусю, але все ж таки завдав вам прикрощів.
– Ні, синочку, ніколи. Життя намагалося постійно повчати нас. Навіть той день, коли ти з’явився на світ, був особливим. За кілька годин до твого народження град половину дахівки пологового будинку прошив. Як потім тебе куля снайпера…
– Прошу матусю, не плачте. Я так рідко бачив ваші сльози.
– Ти, синку, теж не плакав, коли зі школи частенько повертався з синцями. Допитатися тебе, чого б’ють, не могла – руки в кулачки стиснеш, зуби зціпиш – і мовчиш, як справжній герой. Потім свою кімнату на спортзал перетворив, виховував у собі силу волі, щоб за себе постояти й інших боронити. Нікому не показував своєї слабкості.
– Як і ви, люба нене.
– Так колись і мене моя мама навчала, твоя бабуся Стефанія. Суворою була жінкою, дисципліну, лад любила, але я вдячна їй за виховання. Гадаю, що й для тебе вона була гарним прикладом. Ви з братиком влітку до неї їздили у село Войнилів на Калущину, допомагали їй у всьому по господарству. А мені яким ти був помічником! Мав стільки обов’язків – і води з криниці принести, і посуд помити, і тварин доглянути. Я вважала, що діти саме так, у близькості з природою, мають рости. Дбати про інших і бути самостійними. Інколи картаю себе, що, може, в садочку я більше уваги чужим дітям приділяла, аніж удома власним. Але хотіла, щоб мої сини були справжніми чоловіками, вчила чесності, справедливості, щоб не нарікали. Навіть і не гадала, що мій старшенький обере професію кадрового офіцера, хоча й не здивувалася твоєму вибору – Одеський інститут Сухопутних військ. А ти вже після 11-го класу чітко уявляв своє майбутнє.
– Матусю, у своєму життєвому виборі я постійно відчував вашу підтримку.
– Синочку, я завжди усвідомлювала, що ти як військова людина повинен із честю та гідністю виконувати свій обов’язок, де б це не було. Але серце не пускало, особливо тоді, на миротворчу місію в Іраку, потім у Косово. Тобі ж було лише двадцять два… Ти мені й тоді нічого не розповідав, коли в зону АТО вас відправили. І навіть спочатку не повірила своїм очам, коли побачила тебе по телебаченню. Тоді тебе журналісти розпитували про Андріївський міст та як ти врятував життя воїнам-десантникам. Уже потім тебе представили до звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота зірка», а вручити вже не встигли… Тоді ти востаннє привітав мене з днем народження – 25 травня…
– Матусю, пробачте, без подарунка.
– Ти для мене, Тарасику, завжди був найкращим подарунком. Нас із тобою ніколи не розділяла відстань. Знаєш, у переддень твоєї загибелі у моє вікно билася пташка, і вночі я відчула навіть цигарковий дим. Певне, це була твоя остання затяжка перед черговим бойовим завданням – на світанку знищити блокпост противника. Ти, як командир батальйону, був попереду, а куля снайпера шукала саме тебе…
– Матусю, ви мусите бути сильною…
– Так, я намагаюся знайти в собі сили. Адже ти живеш не лише в моїй пам’яті. Дивлюся на твою донечку і згадую тебе. А ще твої друзі не забувають, навідують мене. За звичкою продовжую в’язати для них шкарпетки, печу пампушки. Якби не моє слабке здоров’я, пішла б із хлопцями в АТО. Намагаюся підтримувати наших героїв, вони стоять за Україну, за мир.
– Моліться, матусю. За нас усіх моліться, бо це ще не кінець…
– Молюся, сину… Розумію, що захищаючи на сході України цілісність нашої держави, у розквіті сил гинуть найкращі воїни – сини України. Всіх їх чекають удома матері, які готові завжди допомогти, підтримати своїм теплом.
В одеській Військовій академії шанують пам’ять свого випускника – Героя України полковника Тараса Сенюка. Нещодавно на зустріч із курсантами керівництво військового вишу запросило матір героя.
Колектив академії низько вклоняється всім матерям за героїзм їхніх синів, які поклали свої життя заради захисту рідної країни, наголосив у своєму зверненні до учасників зустрічі начальник військового вишу генерал-майор Олег Гуляк. Він подякував Наталії Петрівні за те, що вона виховала свого сина справжнім патріотом України.
